Шлях меча - Генрі Лайон Олді

Книга III
Шулма
Частина VII
Втілення Жовтого бога

Скрізь були відрубані голови, вони валялися в пилюці; в одної горішнч губа гладко виголена, в інших красиві носи, на деяких – охайно пригладжене волосся, ще інші – прикрашені убором або ж сережками.

Махабхарата, книга про Вірату Розділ 19
1
– Було їх два коло струмка на вишньому плато, Вони гадали – дужчий хто? А може, і ніхто? Сталевими клинками дно прорізали за крок, І тихо води ніс свої поранений струмок…

…Я одразу впізнав їх. Ні, я ні на мить не засумнівався в тому, що все це – сон, що насправді я лежу в похідному наметі поруч із Ченом, який рівно дихає, – але впізнав я їх одразу.

Повитухи-зброярі, Масуд і Мунір. І двоє Звитяжців, до половини у воді, через що важко було вгадати їхній рід – чи Прямі мечі, і лише вода спотворює силует, чи й справді клинки їхні слабко вигнуті.

Жодних свідків, жодної блискавки, жодних страшних клятв… тиша і спокій.

– І два насталені мечі у тім струмку стоять. І вже струмок відобража подвійну руків’я, Повітря чисте і сухе, замовк пташиний зрух, Впираються у небеса вершини Сафед-Кух, Вершини Білих гір…

Плямисті брижі мимохідь пробігли по світу мого сну – такі часом біжать по клинку, оголеному літнього сонячного дня у шовковичних заростях, – і Звитяжці в струмку на мить заколивалися, їхні обриси здригнулися, розпливлися, а коли світ знову став непорушний…

Один меч стояв у струмку. Один як перст, сам під небом – і в тому місці, де вода стикалася з клинком, меч не йшов униз, щоб устромитися в дно, а плавно перетікав у сіро-сталеву смугу струмка й біг далі, далі, огинаючи каміння, сплескуючи бризами-іскрами, дзюркочучи, посвистуючи, сміючись… сміючись зі здивованих гір, із листя, що пливло за течією, із самого себе й з мене.

Нема мечів, та є струмок – і хвилі все дзюрчать, У нього є незмінний шлях, одвічний Шлях Меча, Сам по собі, один із двох, вінчає древній спір, Серед відрогів Сафед-Кух, предвічних Білих гір…

Двоє людей, що мирно розмовляли, неквапно наблизилися до струмка-Звитяжця, не зупиняючись, ступили на його поверхню й так само повільно рушили вниз за течією. Відійшовши з десяток кроків, один із них обернувся через плече й махнув рукою – приєднуйтеся, мовляв!..

І я, казна-як опинившись у піхвах у Чена на поясі, не роздумуючи, хитнувся й плеснув Чена по стегну, а він усміхнувся й у відповідь помахав тим людям правою, залізною рукою – іду, іду, почекайте мене!.. і коли ми вийшли на струмок-дорогу, на меч-дорогу, біля руків’я заіржав прив’язаний до неї, як до конов’язі, чорний жеребець – і Чен, розпустивши вузол, підібрав повід і легко стрибнув у сідло, а я лунко вдарився об круп Демона У, що заіржав, і скріпи піхов блиснули під променями полуденного сонця.

Потім я краєм леза глянув уперед, і побачив, що замість двох чоловіків по Шляху Меча йде всього один, дивно схожий на обох одразу, і трохи – на Коблана, і ще на Друдла, і… і, певно, це було неможливо, але це було, і я був щасливий, бо це було.

Копита коня вдарили об дорогу, розхлюпуючи її гладь, і ми рушили вперед.

Від руків’я – у нескінченність.

Легенди брешуть, дурням лиш вони розрада квола, А сталь згинається, як прут, у золотисте коло, І ні початку, ні кінця немає в кола того, Як раю підлому нема і міри для скупого…

І тому я навіть не здивувався, коли у відповідь Демонові У пролунало іржання іншого жеребця, тієї гнідої примари, на якій ми з Ченом уже мчали колись крізь місто-примару, крізь палаючий Кабір восьмисотлітньої давнини… Гнідий іржав, доки його відв’язував від руків’я Шляху Меча невисокий стрункий чоловік у знайомих латах і з ятаганом біля пояса, важким ятаганом із простим руків’ям без