Шлях меча - Генрі Лайон Олді
– Жертву принесено! – різко перервав його Лян Анкор-Кун, і я мимоволі здригнувся. Я й не припускав, що Лян уміє так говорити.
– Жертву, старий, як би ти не називав її, уже принесено! Ніру, розкажи їм…
Змучена жінка обвела нас поглядом – зізнаюся, мені стало не по собі – і раптом із її застиглих очей рясно полилися сльози.
– Я… я бачила, – захлинаючись риданнями, бурмотіла вона. – Вони… вони всіх убили! Всіх! І спалили… село… я бачила, я все бачила!.. Я була на скелях… двоє пішли у скелі за мною. Це не люди! Це скажені вовки! Я вбила двох… вовків, не людей!.. кінь… кінь…
І вона буквально сповзла на підлогу по полірованій стіні, закривши обличчя руками.
Матінка Ци одразу кинулася до неї й почала заспокоювати, а Чандра Дев виступив уперед, оголивши меч Кханду.
– Ця жінка – знахарка із села Сунь-Цзя на північно-західному кордоні Мейланя, день шляху від пісків Кулхан. Сьогодні ввечері вона з’явилася у мене вдома. Я знаю її – вона вилікувала мого сина від падучої. Каже, добу скакала, загнала коня, але дісталася. У палац іти не зважилася – побоялась, що не впустять проти ночі. Ось і прийшла до першого зі старійшин Ради, кого знала. Тобто, до мене.
Чандра нервово облизав губи.
– Якісь… чужинці (напевно, спершу він хотів сказати «люди») знищили її село. Все. Мешканців убили, хати спалили. Зброю, яка їм сподобалася, забрали, іншу зламали й утопили в криниці. Ніру в скелях збирала цілющі трави – і звідти бачила це. Її чоловік і син загинули. Двоє чужих забралися в скелі, вона метнула в них ножі, забрала одного коня й поскакала в Мейлань…
«Вона змогла вбити! – думав я. – Звісно… вона ж бачила загибель села… а метальні ножі – вони взагалі не ведуть Бесіду, вони Говорять по черзі, а на турнірах летять вільно – і в польоті Майстерність Контролю зовсім інша… Але – вона зуміла!.. Чому ти радієш, Чене-дурню?! Чому ти радієш?!.»
– …вони прийшли до мене за порадою, – це говорив уже мій родич Лян. – А яку я їм міг дати пораду?! І тоді я згадав про тебе, Чене. Ти вже стикався з людьми… з людьми, які вбивають. І я подумав… подумав, що ти можливо – можливо! – знайдеш потрібне рішення. Удома ми тебе не застали, а біля воріт зустріли Матінку Ци…
– І нам довелося їй усе розповісти, – похмуро пробурмотів Чандра, косячись на бабцю. – Інакше б не відв’язалася! Утім, вона й так не відв’язалася…
Ох, як я розумів Чандру!
– Вчасно мене зустріли шляхетні панове! – негайно подала голос Матінка Ци. – Ото вже вчасно… інакше хто б їм дорогу сюди показав? – а я сама цю дорогу не знала, звідки мені дороги всякі знати, до різних зал таємних, де багато чого по ночах діється… та тільки серце бабці підказувало, серце дурне віщувало, куди пан Чен пішов, серце підказувало-віщало, ось і вела я, дурепа стара, і показувала…
– І вела, і показувала, – підтвердив похмурий Чандра. – І звідки лише знала?!.
Схоже, джерело поінформованості Матінки Ци залишалося загадкою для всіх, а бабця аж ніяк не поспішала просвітити всіх щодо цього.
Я глянув на джерело – на Чань-бо, який безневинно мерехтів лопатою-лезом і півмісяцем. Певно, старійшини-Звитяжці не хотіли, щоб у роду їхніх Придатків зберігалося знання про клятвопорушення – а старійшини-люди взагалі мріяли стерти пам’ять про це – так що ні Лян, ні Чандра Дев про таємну залу й жертву Минулим богам нічого не знали (на відміну від Кханди й Ковзкого Перста).
А якщо й знали – то хіба так, як знають легенду.
Інша справа – Чань-бо, якщо його й справді залишили мовчазним свідком, що наглядає за самогубствами старійшин-Звитяжців. Тоді в роду його Придатків зберігалося і знання, і пам’ять, і все, що потрібно!.. Недарма бабця минулим емірату цікавиться…
Або залишається припустити, що Матінка Ци другу сотню літ розміняла. Добре збереглася, проте більше сімдесяти ніяк не даси!..
– Це Шулма, – неголосно, але так, щоб усі чули, сказав Асахіро Лі.
– Це Шулма, – так само неголосно продзвенів Но-дачі.
Мало хто з людей і Звитяжців зрозумів їх. Одні не знали. А інші, можливо, вдавали, що не знають.
І тут заговорив старий Вардан Сач-Камал, Саїд-на, Глава вчення Батин.
– Люди відкинули Істину. Люди перестали приносити жертви Минулим богам. Люди – забули. Тому Минулі боги самі нагадали про себе. Ні, Чене в Рукавиці, ми не зійдемося з тобою у двобої, бо жертву принесено. Велику жертву. Першу з багатьох, які змушують нас повернутися обличчям до Істини…
– Добре, Саїде-на, – кивнув я, думаючи про своє. – Жертви, жертви… багато буде жертв. Щоб їх було менше, я повинен зустрітися з Істиною віч-на-віч. Тому я прошу тебе про одну послугу. Будь ласка, поклади свою сокиру он у той куток… Гаразд?
Сач-Камал здивовано глянув на мене, а проте статечно пройшов у вказаний куток і акуратно притулив до стіни свою дворучну сокиру.
Я глянув на сиву жінку зі списом, яка так за весь цей час і не зрушила з місця.
– А ви – свій спис. Будь ласка!
Жінка мовчки опинилася в кутку – я позаздрив м’якості й потайності її ковзкого кроку – і поставила спис поруч із сокирою Сач-Камала.
