Ім’я вітру - Патрік Ротфусс
Вона не зверталася до мене на ім’я і не згадувала про нашу попередню зустріч у Рьонтовій валці. Отже, вона мене не пам’ятала. Гадаю, те, що вона могла забути обідраного хлопчину, якого знала всього кілька днів під час подорожі, не бозна-яка дивовижа. Однак це все одно було дещо неприємно, тому що я з радістю згадував про неї не один місяць. Однак згадати про це зараз, не виставивши себе дурнем, було неможливо. Краще вже розпочати все спочатку й сподіватися, що з другого разу я запам’ятаюся краще.
Я й незчувся, як пісня закінчилася, і я енергійно заплескав у долоні, щоб компенсувати свою неуважність.
— Коли ти перед цим виконав приспів двічі, я вирішила, що ти помилився, — сказала мені Денна, коли оплески вщухли. — Мені не вірилося, що ти справді хочеш, щоб із тобою заспівала незнайома людина. Я таке бачила тільки де-небудь біля ватри вночі.
Я знизав плечима.
— Мені всі торочили, що саме тут грають найкращі музиканти. — Я широко змахнув в її бік однією рукою. — Я вирішив, що хтось та й знатиме цю партію.
Вона вигнула брову.
— Це було дуже ризиковано, — промовила вона. — Я чекала, поки замість мене подасть голос хтось інший. Заспівати сама я трохи побоювалася.
Я спантеличено подивився на неї.
— Чому? У тебе чудовий голос.
Вона скорчила беззахисно-соромливе личко.
— До цього я чула цю пісню лише двічі. Я не була впевнена, що згадаю її повністю.
— Двічі?
Денна кивнула.
— І вдруге я її почула всього виток тому. Одна парочка зіграла її на званій вечері, на якій я побувала в Ейтнії.
— Ти серйозно? — перепитав я, не вірячи своїм вухам.
Вона нахилила голову назад, а тоді вперед, ніби її спіймали на брехні з добрими намірами. Темне волосся впало їй на обличчя, і вона байдужо прибрала його.
— Ну, добре, гадаю, я таки трохи чула, як та пара репетирувала перед самісінькою вечерею…
Я хитнув головою — мені ледве в це вірилося.
— Це просто чудово. Там же страх яка складна гармонія. А запам’ятати всі слова… — Якусь мить я мовчки чудувався, хитаючи головою. — У тебе неймовірний слух.
— Ти не перший чоловік, який це каже, — іронічно промовила Денна. — Але ти, можливо, перший, хто сказав це, дивлячись власне на мої вуха. — Вона кинула багатозначний погляд униз.
Я вже відчув, як почав страшенно шарітись, аж тут почув у нас за спинами знайомий голос.
— Ось ти де!
Повернувшись, я побачив Совоя, свого високого красивого друга й спільника в змові на вищій симпатії.
— Ось я де, — озвався я, здивувавшись тому, що він став мене шукати. Ще більше мене здивувало те, що йому стало нахабства урвати мене під час особистої розмови з дівчиною.
— Ось де ми всі. — Совой усміхнувся мені, підійшов ближче й невимушено обняв Денну за талію. Він удавано насупився на неї. — Я тут прочісую нижчі рівні, намагаючись допомогти тобі знайти твого співця, а ви тим часом стоїте тут удвох і мило балакаєте.
— Ми випадково зустрілися, — пояснила Денна, поклавши руку на його долоню, яка лежала в неї на боці. — Я знала, що ти повернешся бодай по випивку… — Вона кивнула на столик неподалік, на якому стояла лише пара келихів для вина.
Вони повернулися разом і пішли під руку назад до свого столика. Денна озирнулася на мене через плече та якось ворухнула бровами. Я поняття зеленого не мав, що означає цей порух.
Совой прикликав мене туди, помахавши рукою, і підсунув незайнятий стілець, щоб мені було де сісти.
— Мені аж не віриться, що там, унизу, виступав ти, — зізнався він мені. — Я гадав, що впізнав твій голос, але… — Він показав рукою на найвищий рівень «Еоліяна». — Хоча третє коло — це затишне місце для усамітнення юних закоханих, вигляд на сцену звідси міг би бути й дещо кращим. Я не знав, що ти граєш. — Він обняв Денну за плечі довгою рукою й зблиснув своєю чарівною блакитноокою усмішкою.
— Час від часу, — безтурботно відповів я, сівши.
— Тобі пощастило, що я вирішив, що сьогодні нам треба розважитися в «Еоліяні», — промовив Совой. — Інакше тобі б акомпанували тільки відлуння та цвіркуни.
— Тоді я тобі винен, — сказав я йому, шанобливо кивнувши.
— Відшкодуй мені цей борг, узявши Сіммона в партнери, як ми наступного разу гратимемо в кутики, — попросив він. — Тоді саме тобі дістанеться фант, коли той безвідповідальний малий засранець оголосить високу карту, маючи лише парочку.
— Гаразд, — погодився я. — Хоч для мене це й тяжко. — Я повернувся до Денни. — А як щодо тебе? Я перед тобою у великому боргу — як мені його сплатити? Проси що хочеш — і ти це отримаєш, якщо я буду в змозі це забезпечити.
— Що завгодно з того, що ти в змозі забезпечити, — грайливо повторила вона. — То що ж ти можеш, окрім того, що граєш так добре, що, почувши тебе, заридав би й Тейлу зі своїми янголами?
— Гадаю, я міг би зробити що завгодно, — невимушено відповів я. — Якби ти мене про це попросила.
Вона засміялася.
— Небезпечно казати таке жінці, — зауважив Совой. — Особливо цій. Вона пошле тебе по листок зі співучого дерева, що росте на іншому кінці світу.
Вона відкинулася назад на стільці й кинула на мене небезпечний погляд.
— Листок зі співучого дерева, — задумливо протягнула вона. — Це було б непогано. А ти приніс би мені такий?
— Приніс би, — сказав я й з подивом усвідомив, що це так.
Вона ніби замислилася над цим, а тоді грайливо хитнула головою.
— Я б не могла відправити тебе в таку далеку мандрівку. Доведеться мені відкласти сплату боргу на потім.
Я зітхнув.
— Отже, я залишаюся тобі винним.
— О ні! — вигукнула вона. — Ще один тягар на серці мого Сав’єна…
— Мені так важко на серці через те, що я, можливо, ніколи не дізнаюся твого імені. Я міг би й далі подумки називати тебе Фелуріян, — промовив я. — Але це могло б спричинити прикру плутанину.
Вона кинула на мене оцінний погляд.
— Фелуріян? Це б могло мені сподобатись, якби я не думала, що ти брешеш.
— Брешу? — обурено перепитав я. — Побачивши тебе, я найперше подумав: «Фелуріян! Що я накоїв? Лестощі рівних мені були марною тратою часу. Якби ж то повернути час, що згаяв я нікчемно, — я б, може, і зумів його провести недаремно й зігрітися у світлі, що сія незгірш за денне».
Вона всміхнулася.
— І крадеш, і брешеш. Це ти вкрав із третього акту «Деоніки».
Вона ще й