Ім’я вітру - Патрік Ротфусс
— Є таке, — спокійно визнав я. — Але це не робить ці слова неправдивими.
Вона всміхнулася Совоєві, а тоді знову повернулася до мене.
— Лестощі — це, звісно, чудово, але ними ти мого імені не здобудеш. Совой згадував, що ти ідеш у ногу з ним в Університеті. Отже, ти знаєшся з темними силами, які краще не чіпати. Якщо я надам тобі своє ім’я, ти дістанеш жахливу владу наді мною. — Вуста в неї були серйозні, але її усмішку було видно біля кутиків очей і в нахилі голови.
— Це — щира правда, — сказав я так само серйозно. — Але я запропоную тобі домовленість. Натомість я надам тобі своє ім’я. Тоді я сам опинюся під твоєю владою.
— Так ти продав би мені мою ж сорочку, — відповіла вона. — Совой знає твоє ім’я. Якщо вважати, що він іще не повідомив його мені, я з легкістю могла б довідатись його в Совоя.
— А й справді, — докинув Совой, якому наче полегшало на серці від того, що ми згадали про його присутність. Він узяв її за руку й поцілував тильний бік її долоні.
— Він може назвати тобі моє ім’я, — зневажливо відказав я. — Але він не може надати його тобі — це можу зробити тільки я. — Я поклав одну руку на стіл. — Моя пропозиція в силі: моє ім’я за твоє. Пристанеш на неї? Чи я завжди буду змушений вважати тебе Алойн і ніколи — тобою?
Її очі заграли.
— Чудово, — сказала вона. — Утім, я спершу дізнаюся твоє.
Я нахилився вперед і жестом попросив її зробити те ж саме. Вона відпустила Совоєву руку й повернула до мене вухо. Я з належним пафосом прошепотів своє ім’я їй на вухо.
— Квоут.
Вона трохи пахла квітами (як я здогадувався, це були якісь парфуми), але під цими пахощами відчувався її власний запах, як від зеленої трави, як від вільної дороги після легенького весняного дощику.
Тоді вона відкинулася назад і неначе замислилася над ним.
— Квоут, — нарешті промовила вона. — Тобі личить. Квоут. — Її очі блищали так, ніби вона приховувала якусь таємницю. Вона вимовила його повільно, наче смакуючи, а тоді кивнула сама собі. — Що воно означає?
— Воно означає багато чого, — сказав я, старанно зображаючи голосом Таборліна Великого. — Але тобі не вдасться так просто відвернути мою увагу. Я заплатив, і тепер ти маєш владу наді мною. Надаси мені своє ім’я, яким я міг би тебе кликати?
Вона всміхнулася й знову нахилилася вперед. Я зробив так само. Повернувши голову вбік, я відчув, як мене злегка торкнулося пасмо її волосся, що вибилося з зачіски.
— Даянн, — її тепле дихання пір’їнкою торкнулося мого вуха. — Даянн.
Ми обоє відкинулися назад. Я не говорив більше нічого, і вона підштовхнула мене:
— Ну?
— Я його отримав, — запевнив я її. — І впевнений у ньому так само, як і у власному імені.
— То вимов його.
— Я його збережу, — усміхнено запевнив її я. — Такі дарунки не слід тринькати просто так.
Вона поглянула на мене.
Я скорився.
— Даянн, — промовив я. — Даянн. Тобі теж личить.
Ми якийсь час дивились одне на одного, а тоді я помітив, що Совой не зовсім тактовно на мене витріщається.
— Мені треба донизу, — сказав я й хутко підвівся. — Мушу зустрітися з важливими людьми. — Я подумки скривився від неоковирності цих слів, щойно вимовив їх, але мені не спало на думку менш неоковирного способу забрати їх назад.
Совой підвівся й потис мені руку, без сумніву, дуже бажаючи мене позбутися.
— Ти сьогодні був молодцем, Квоуте. Побачимось.
Я повернувся й побачив, що Денна теж стоїть. Вона поглянула мені у вічі й усміхнулася.
— Я теж надіюся з тобою побачитися. — Вона простягнула руку.
Я нагородив її найкращою своєю усмішкою.
— Надія є завжди. — Я хотів, щоб ця репліка видалася дотепною, та її слова, здавалося, стали грубими, ледве вилетівши з моїх вуст. Треба було йти, поки я не виставив себе ще більшим віслюком. Я хутко потис їй руку. Вона була дещо прохолодною на дотик. М’якою, тендітною й сильною. Цілувати її я не став, оскільки Совой був моїм другом, а друзі так не чинять.
Розділ п’ятдесят дев’ятий
Стільки знань
З часом і не без значної допомоги Деоха та Вілема я сп’янів.
Тож троє студентів, трохи петляючи, почимчикували назад до Університету. Уявіть собі, як вони йдуть і злегка похитуються. Довкола тихо, а коли на дзвіниці б’є пізня година, подзвін радше підтримує, ніж порушує тишу. Цвіркуни теж шанують тишу. Їхні голоси — наче обережні стібки в її тканині, зовсім малі, майже непомітні.
Ніч огортає їх теплим оксамитом. Схожі на діаманти зорі, що палають у безхмарному небі, забарвлюють дорогу в них під ногами в сріблясто-сірий колір. Імрі й Університет — серця інтелекту й мистецтва, найсильніші в усіх чотирьох сторонах цивілізації. Тут, на дорозі між ними, немає нічого, крім старих дерев і високої трави, що гнеться під вітром. Ніч бездоганна у своїй дикості, майже жахає своєю красою.
Троє хлопців: один темний, один світлий та один — краще висловитися неможливо — вогненний, не помічають цієї ночі. Можливо, якась частина їхнього «я» її й помічає, але вони юні, п’яні й гостро усвідомлюють у глибині душі, що ніколи не постаріють і не помруть. Також вони знають, що вони — друзі, і відчувають своєрідну любов один до одного, яка ніколи їх не покине. Ці хлопці знають багато чого іншого, але, мабуть, нічого настільки ж важливого. Можливо, вони думають правильно.
Розділ шістдесятий
Талан
Наступного дня я пішов на жеребкування перед прийомом у стані першого в житті похмілля. Відчуваючи втому й щось схоже на нудоту, я встав у найкоротшу чергу й спробував пропустити повз вуха гамір сотень студентів, які тупцялися довкола, продавали, купували, обмінювалися й просто скаржилися на час іспитів, який їм дістався.
— Квоут, син Арлідена, — промовив я, нарешті опинившись у голові черги. Знуджена на вигляд жінка позначила моє ім’я, і я дістав жетон із чорної оксамитової торбинки. На ньому був напис: «Гептен: полудень». До цього було ще п’ять днів, часу на підготовку вистачало.
Але коли я повернувся до Гнізд, у мене з’явилася думка. Скільки ж мені треба готуватися насправді? А ще важливіше ось що: як багато я можу насправді досягнути, не маючи доступу до Архівів?
Роздумуючи над цим, я підняв руку над головою, відставивши середній і великий пальці на знак