Ім’я вітру - Патрік Ротфусс
Я над цим і не думав, але мені згадалися всі придворні манери, в яких мене намуштрувала мати. Я невимушено потягнувся й міцно взяв Денну за простягнуту руку, так, ніби вона запропонувала її мені. Тоді відступив на півкроку й ґречно вклонився на три чверті. Водночас вільною рукою я взявся за край свого плаща й прибрав його за спину. Це був улесливий поклон, чемний, але не офіційний до абсурду, і цілком доречний у такому громадському місці.
Що далі? Традиція вимагала поцілувати руку, але який поцілунок тут доречний? В Атурі просто кивають над рукою. Шалдійські дами, такі, як лихварська донька, з якою я побалакав перед цим, очікували легкого доторку до кісточок пальців і звуку поцілунку. У Модеґу заведено взагалі притискати губи до зовнішнього боку власного великого пальця.
Але ми були в Союзі, а іноземного акценту в Денни наче не було. Отже, простий поцілунок. Я обережно притиснув губи до тильного боку її долоні на один швидкий вдих. Її шкіра була теплою й трохи пахла вересом.
— До ваших послуг, моя пані, — сказав я, випростався й відпустив її руку. Я вперше в житті зрозумів істинне призначення подібних офіційних привітань. Вони забезпечують сценарій на такі випадки, коли людина геть не знає, що їй казати.
— Моя пані? — трохи здивовано повторила Денна. — Чудово, якщо ти наполягаєш. — Вона однією рукою взялася за свою сукню й зробила реверанс; якимось робом він у неї вийшов граційним, насмішкуватим і грайливим водночас. — Твоя пані, — почувши її голос, я зрозумів: мої здогади слушні. Вона — моя Алойн.
— Що ти робиш тут, у третьому колі, сам? — Вона швидко оглянула балкон-півмісяць. — Ти дійсно сам?
— Був сам, — відповів я. Тоді, коли більш нічого на думку вже не спало, я процитував рядок із пісні, яка ще була свіжою в моїй пам’яті.— «І раптом Алойн біля мене стоїть».
Їй було приємно це чути, і вона всміхнулася.
— Як це — раптом? — спитала вона.
— Я мало не запевнив себе в тому, що ти вже пішла.
— Я була готова це зробити, — лукаво промовила Денна. — Дві години чекала, коли ж прийде мій Сав’єн. — Вона трагічно зітхнула й скоса поглянула вгору, наче статуя святої. — Нарешті, сповнившись відчаю, я вирішила, що цього разу Алойн може знайти його й до біса історію. — Вона пустотливо всміхнулася.
— «Тож ми були як ледь освітлені кораблі вночі», — процитував я.
— «…ішли поряд, але геть не помічаючи одне одного», — закінчила Денна.
— «Падіння Фелварда», — сказав я з чимось трохи схожим на повагу. — Небагато людей знають цю п’єсу.
— А я не з багатьох людей, — промовила вона.
— Я більше ніколи цього не забуду, — схилив я голову з утрируваною пошаною. Вона насмішкувато пирхнула. Я проігнорував це і продовжив серйознішим тоном. — Навіть не знаю, як подякувати тобі за те, що допомогла мені сьогодні.
— Не знаєш? — перепитала вона. — Оце так халепа. А може, спробуєш здогадатись, як мені подякувати?
Не думаючи, я потягнувся до коміра свого плаща й відстібнув свою свиріль таланту.
— Хіба що отак, — промовив я і простягнув свиріль їй.
— Я… — Денна завагалася, будучи дещо шокованою. — Невже ти серйозно?..
— Без тебе я б її не здобув, — відповів я. — А в мене більш нічого цінного немає, якщо тобі не потрібна моя лютня.
Деннині темні очі оглянули моє лице так, ніби вона не могла зрозуміти, кепкую я чи ні.
— Не думаю, що свиріль можна комусь віддавати…
— Насправді можна, — сказав я. — Станчіон згадував, що, якщо я її загублю або комусь віддам, мені доведеться здобути нову. — Я взяв її за руку, розчепив її пальці, а тоді поклав срібну свиріль їй на долоню. — Це означає, що я можу чинити з нею так, як мені заманеться, а мені тепер заманулося віддати її тобі.
Денна витріщилася на свиріль у себе в руці, а тоді зосереджено поглянула на мене, так, ніби досі не помічала. Я на мить до болю чітко усвідомив, який вигляд маю. Плащ у мене був геть зношений, і навіть у найкращому своєму вбранні я був мало не обідранцем.
Вона знов опустила погляд і неквапливо зімкнула руку довкола свирілі. Тоді поглянула на мене з непроникним обличчям.
— Мені здається, що ти можеш бути чудовою людиною, — сказала вона.
Я вдихнув, але Денна заговорила першою.
— Однак, — промовила вона, — це надто велика подяка. Недоречно велика плата за те, що я тобі допомогла. Так я заборгувала б тобі. — Вона взяла мене за руку й вклала свиріль назад у неї. — Я б воліла, щоб ти був мені зобов’язаний. — Раптом вона широко всміхнулася. — Так ти ще будеш мені щось винен.
Зала помітно стихла. Я спантеличено роззирнувся довкола, бо забув, де перебував. Денна приклала палець до губ і показала за перекладину, на сцену внизу. Ми наблизилися до краю і, поглянувши вниз, побачили білобородого старого, що саме відкривав футляр для інструмента дивної форми. Побачивши, що він тримає в руках, я здивовано охнув.
— Що то таке? — запитала Денна.
— Це стара придворна лютня, — пояснив я, нездатний приховати зачудування в голосі. — Я її ще й не бачив ніколи.
— Це лютня? — Деннині губи беззвучно заворушилися. — Я нарахувала двадцять чотири струни. Як вона взагалі працює? Це ж більше, ніж у деяких арф.
— Такими їх робили багато років тому, до появи металевих струн, перш ніж струни навчилися натягувати на довгому грифі. Це неймовірно. У цій лебединій шиї більше ретельного конструювання, ніж у будь-яких трьох соборах. — На моїх очах старий прибрав бороду, щоб не заважала, і влаштувався на стільці. — Я тільки сподіваюся, що він настроїв її, перш ніж вийти на сцену, — тихо додав я. — Інакше нам доведеться чекати ще годину, поки він буде вовтузитися з кілками. Мій батько казав, що менестрелі в давнину, щоб пограти дві хвилини на старій придворній лютні, два дні закріплювали струни й дві години настроювали інструмент.
Старий узгодив струни одну з одною за якихось п’ять хвилин. Опісля він почав грати.
Мені соромно в цьому зізнаватись, але про пісню я не пам’ятаю нічого. Хоч я ніколи не бачив і тим паче не чув придворну лютню, мені надто сильно паморочилося в голові від думок про Денну, щоб я усвідомив щось іще. Ми сперлися на перила поруч одне з одним, і я краєчком ока