Ім’я вітру - Патрік Ротфусс
— Що це була за ганьба? — поцікавився Вілем, після того як вона пішла.
— Що таке? — запитав я.
— «Що таке?» — перекривив він мій тон. — Та чи можна хоч прикинутися таким тупим? Якби така розкішна дівчина подивилася на мене одним оком так, як вона дивилася на тебе двома… М’яко кажучи, зараз ми вже були б у окремій кімнаті.
— Вона була привітною, — заперечив я. — І ми розмовляли. Вона запитала мене, чи не покажу я їй якісь аплікатури для арфи, але на арфі я вже давно не грав.
— І не гратимеш іще дуже довго, якщо й далі пропускатимеш такі можливості, — відверто сказав Вілем. — Їй залишалося хіба що розстебнути для тебе ще один ґудзик.
Сім перехилився й поклав руку мені на плече — справжнісінький взірець стурбованого друга.
— Квоуте, я хотів поговорити з тобою саме про цю проблему. Якщо ти справді не міг помітити, що вона тобою зацікавилася, можливо, тобі треба визнати, що ти можеш бути неймовірно дурним у всьому, що стосується жінок. Можливо, тобі слід замислитися про священицьку кар’єру.
— Ви обидва п’яні, — сказав я, аби приховати свій рум’янець. — Ви, бува, не помітили з нашої розмови, що вона — донька райці?
— А ти не помітив, — відповів Вілем таким само тоном, — як вона на тебе дивилася?
Я знав, що мені катастрофічно бракує досвіду з жінками, але не мусив у цьому зізнаватися. Тож я відмахнувся від його зауваження та встав із табурета.
— Чомусь я сумніваюся, що вона воліла швиденько пововтузитися за шинквасом. — Я випив води й розгладив на собі плащ. — Тепер я мушу знайти свою Алойн і висловити їй свою щиру подяку. Який у мене вигляд?
— А яке це має значення? — спитав Вілем.
Сіммон торкнувся Вілемового ліктя.
— А ти не розумієш? Він полює на небезпечнішу здобич, аніж якась донька райці з глибоким викотом.
Я відвернувся від них, висловивши жестом свою відразу, і попрямував геть, у велелюдну залу.
Насправді я поняття не мав про те, як її знайду. Щось дурне, романтичне в мені гадало, що я впізнаю її, щойно побачу. Якщо вона хоч наполовину така осяйна, як її голос, вона сяятиме, наче свічка в темній кімнаті.
Але поки я думав про це, мені в друге вухо шепотіла мудріша частина мого «я». «Не сподівайся, — казала вона. — Не смій плекати надію на те, що якась жінка могла б палати так яскраво, як голос, який проспівав партію Алойн». І я знав, що цей голос мудрий, хоч і невтішний. Я навчився слухати його на вулицях Тарбієна, де він зберіг мені життя.
Я обійшов перший рівень «Еоліяна» в пошуках, не знаючи, кого саме я шукаю. Час від часу мені хто-небудь усміхався або махав рукою. П’ять хвилин по тому я вже побачив усі обличчя, які там можна було побачити, і перейшов на другий рівень.
Насправді це був перероблений балкон, але замість ярусів із місцями для сидіння там здіймалися ряди столів, з-за яких було видно нижчий рівень. Поки я петляв між столами в пошуках своєї Алойн, моя мудріша половина без угаву бурчала мені у вухо: «Не сподівайся. Ти не здобудеш нічого, крім розчарування. Вона виявиться не такою гарною, як ти собі уявляєш, а тоді ти впадеш у відчай».
Коли я закінчив обшук другого рівня, у мені почав здійматися новий страх. Можливо, вона пішла, коли я ще сидів біля шинквасу, впиваючись метеґліном і хвалою. Я мав піти до неї одразу, впасти на одне коліно й подякувати їй від усього серця. Що, як її вже нема? Що, як ніхто не знає, хто вона й куди пішла? Коли я пішов сходами до найвищого рівня «Еоліяна», у животі в мене залягла тривога.
«Тепер поглянь, що тобі дала твоя надія, — промовив голос. — Вона зникла, а тобі залишається тільки мучити себе яскравими дурнуватими вимрійками».
Останній рівень був найменшим із трьох, усього-на-всього тоненьким півмісяцем, який огинав три стіни високо над сценою. Тут столи та лави були ширше розставлені й менш заповнені. Я помітив, що на цьому рівні перебували здебільшого пари, і, проходячи від столика до столика, відчув себе якимось підглядайком.
Намагаючись видаватися спокійним, я дивився в обличчя тим, хто сидів, розмовляв і пив. Що ближче я підходив до останнього столика, то сильніше я тривожився. Дійти до нього невимушено я аж ніяк не міг, оскільки він стояв у кутку. Там сиділа до мене спинами якась парочка — один відвідувач зі світлим волоссям й один із темним.
Коли я підійшов ближче, світловолоса людина розсміялась, і я мигцем побачив горде обличчя з тонкими рисами. Чоловік. Я звернув увагу на жінку з довгим темним волоссям. Моя остання надія. Я знав, що це вже точно моя Алойн.
Обійшовши кут столу, я побачив її обличчя. Тобто його обличчя. Вони обидва були чоловіками. Моя Алойн пішла. Я втратив її, і, усвідомивши це, відчув себе так, ніби моє серце виштовхнули з моїх грудей, і воно впало мені мало не у п’яти.
Вони підняли очі, і світловолосий мені усміхнувся.
— Дивись, Тріє, шестиструнний хлопака прийшов висловити нам свою повагу. — Він змірив мене поглядом. — А ти красунчик. Не проти випити з нами?
— Ні, — зніяковівши, промимрив я. — Я просто декого шукав.
— Ну, ти декого й знайшов, — невимушено відказав він і торкнувся моєї руки. — Мене звати Фаллон, а це — Трія. Підійди, випий. Я обіцяю, що не дам Трії навіть спробувати відвести тебе додому. Він страх який небайдужий до музикантів. — Він чарівно мені всміхнувся.
Я промимрив якесь виправдання й пішов, надто засмучений, щоб перейматися тим, чи не виставив я себе ослом.
Поки я вертав у своєму горі до сходів, моє мудре «я» скористалося можливістю мене пошпетити. «Ось що виходить із надії, — сказало воно. — Нічого доброго. Утім, те, що ти її впустив, на краще. Вона б ніколи не змогла дорівнятися до свого голосу. Того голосу, прекрасного й жахливого, наче підпалене срібло, наче місячне світло на річковому камінні, наче пір’їна на губах».
Я попрямував до сходів, втупивши очі в підлогу, щоб ніхто не спробував зав’язати зі мною розмову.
Тоді я почув голос, голос, схожий на підпалене
