Танок драконів - Джордж Мартін
Обабіч виднілися будівлі — храми і крамниці, таверни і заїзди, салони для гри в сивас і борделі. Здебільшого вони були три- й чотириповерхові, й кожен наступний поверх нависав над попереднім. Верхні поверхи мало не торкалися. Переходити цей міст — наче долати освітлений смолоскипами тунель. По всьому мосту розмістилися найрізноманітніші крамнички і ятки: ткачі й виробники мережива виставляли свій товар поряд зі склодувами та свічкарями, й тут-таки рибачихи продавали вугрів і устриць. Золотарі ставили у себе під дверима охоронця, а продавці прянощів — по два, бо їхній товар удвічі цінніший. Тут і там поміж крамниць прозирала річка. На півночі Ройн тягнувся широкою чорною стрічкою, на якій ясніли зорі, й був уп’ятеро ширший за Чорноводий Бурчак на Королівському Причалі. На півдні річка розширювалася і впадала в солоне море.
На середині мосту з залізних стовпів, які стояли уздовж дороги, звисали, немов разки цибулі, відрубані руки злодіїв і гаманників. Було тут і три голови — дві чоловічі й одна жіноча; внизу на табличках писалося, який ці люди вчинили злочин. До голів були приставлені двоє списників, вбраних у блискучі шоломи та срібні кольчуги. На щоках у них виднілися тигрові смуги нефритового кольору. Час до часу вартові змахували списами, відганяючи боривітрів, мартинів і чорних ворон, які упадали коло мерців. За мить уже птахи поверталися до голів.
— І що вони накоїли? — безневинно поцікавився Тиріон.
Лицар глянув на написи.
— Жінка — це рабиня, яка підняла руку на свою хазяйку. Старший чоловік звинувачувався в тому, що підбурював до повстання і шпигував на користь королеви драконів.
— А молодший?
— Убив власного батька.
Тиріон придивився до гнилої голови. «Таке враження, що ці губи майже усміхаються».
Трохи далі лицар ненадовго зупинився, щоб роздивитися прикрашену коштовним камінням тіару, виставлену на фіолетовому оксамиті. Пішов уперед, але за кілька кроків знову зупинився й почав торгуватися за пару рукавичок у ятці кушніра. Тиріон зрадів передихові. Від стрімкого бігу він засапався, а зап’ястки вже натерло кайданами.
Спустившися з мосту, ще трішки пройшли людними кварталами набережної і освітленими смолоскипами вуличками на західному березі ріки, де було повно солдатів, рабів і п’яних гульвіс. Одного разу мимо прочеберяв слон із баштою на спині, з якої дражнила перехожих дюжина напівголих молоденьких рабинь: вони махали руками й показували груди, гукаючи: «Малако, Малако!» Ця картина так зачаровувала, що Тиріон мало не вступив у залишену слоном купу лайна, з якої ще парувало. В останню секунду його врятував лицар, сіпнувши Тиріона за ланцюг з такою силою, що той спіткнувся й заточився.
— Далеко ще? — запитав карлик.
— Отуди. На площу Риботорговців.
Як виявилося, прямували вони в «Купецьку хату» — чотириповерхову озіяку, яка розсілася поміж складів, борделів і таверн берегової смуги, немов велетенський товстун в оточенні дітей. Їдальня тут була більша за великі зали половини вестероських замків: цей тьмяно освітлений лабіринт складався з сотні окремих альковів і непомітних закапелків, і від почорнілих бантин і потрісканої стелі відлунював гамір моряків, купців, капітанів, міняйл, вантажовідправників і работоргівле, які брехали, лаялися й дурили одне одного півсотнею різних мов.
Тиріон схвалював такий вибір закладу. Рано чи пізно «Сором’язлива панна» допливе до Волантиса. Це — найбільший заїзд у місті, на нього першим падає вибір вантажовідправників, капітанів і купців. У цій їдальні-печері укладається чимало угод. Це знають усі, хто бодай трохи знає Волантис. Щойно Гриф з Качуром і Гальдоном тут з’являться, Тиріон знову стане вільним.
А поки що він терпляче почекає. Шанс на визволення не забариться.
Одначе кімнати нагорі виявилися невеликими, особливо дешеві номери на четвертому поверсі. Втиснута в кутку будівлі кімната під похилим дахом, яку винайняв Тиріонів полонитель, мала низьку стелю, ліжко з продавленою периною, від якої тхнуло, і перекошену дерев’яну підлогу, яка нагадала Тиріонові про його перебування у Соколиному Гнізді. «Ця кімната принаймні має стіни». Мала вона й вікна: то була головна її прикраса, а ще залізне кільце в стіні, до якого дуже зручно приковувати рабів. Лицар довго не барився: запаливши лойову свічку, він одразу прикріпив Тиріонів ланцюг до кільця.
— Це обов’язково? — запротестував карлик, легенько побрязкуючи кайданами.— Куди я подінуся — у вікно вистрибну?
— Можливо.
— Ми на четвертому поверсі, а літати я не вмію.
— Зате вмієш стрибати. А мені ти потрібен живим.
«Еге, але навіщо? Серсі байдуже, в якому я буду вигляді». Тиріон погримотів ланцюгами.
— Я знаю, хто ви, сер,— сказав він. Вирахувати було неважко. Ведмідь на сюрко, герб на щиті, втрачений титул лорда, про який згадував лицар.— І знаю, який ви. А якщо ви знаєте, хто я, то мусите також знати, що я був королівським правицею і сидів у раді разом з Павуком. Може, вас зацікавить той факт, що саме євнух і відіслав мене в цю подорож? — («Він це разом з Джеймі придумав, але про брата ліпше не згадувати»).— Я така сама його креатура, як і ви. Нам з вами не варто сваритися.
Лицареві це не сподобалося.
— Так, я брав у Павука гроші, не заперечуватиму, але ніколи я не був його креатурою. І відданий я зовсім не йому.
— А Серсі? Та ти ще більший дурень, ніж я думав. Моїй сестрі потрібна тільки моя голова, а у тебе чудовий гострий меч. То чого не покласти край цьому балагану?
Лицар розсміявся.
— Це трюк такий, карлику? Благати про смерть у надії, що тоді я залишу тебе жити? — він рушив до дверей.— Принесу тобі щось із кухні.
— Який ти добрий. Я почекаю тут.
— Та звісно, почекаєш.
Але, виходячи, лицар замкнув по собі двері важким залізним ключем. «Купецька хата» славилася своїми замками. «Тут надійно, як у в’язниці,— гірко подумав карлик,— але бодай вікна є».
Тиріон усвідомлював, що шанси звільнитися з ланців мізерні, однак вирішив, що необхідно спробувати. Усі потуги висмикнути руку з кайданів призвели тільки до того, що
