Танок драконів - Джордж Мартін

— Дай мені арбалет і спусти штани — і я тобі покажу.

«Залюбки».

— Тобі все жарти?

— Я і життя вважаю жартом. Твоє, своє, будь-чиє.

Їдучи через місто, проминали ремісничі цехи, базари, купальні. У центрі просторих площ вихлюпувалися і виспівували фонтани, за кам’яними столами сиділи чоловіки, граючи в сивас і попиваючи вино з вузьких скляних келихів, а раби запалювали барвисті ліхтарі, розганяючи темряву. Уздовж бруківки росли пальми й кедри, на всіх перехрестях стояли пам’ятники. Багатьом з них бракувало голів, зауважив карлик, та навіть без голів вони у фіолетових сутінках справляли величне враження.

Бахмат цокав уздовж ріки на південь, і крамнички поступово ставали меншими й біднішими, а від дерев уздовж вулиці залишився рядок пеньків. Бруківку під копитами коня змінила біс-трава, а тоді м’яка волога земля кольору дитячих кавельків. Місточки понад вузькими річечками, які напоювали Ройн, небезпечно рипіли під вагою коня. Де колись над рікою височів форт, нині лишилася тільки брама, роззявлена, як беззубий рот старого. З-за парапетів визирали кози.

«Старий Волантис, первісток Валірії,— подумав карлик.— Гордий Волантис, цар Ройна й господар Літнього моря, домівка шляхетних лордів і чарівних леді найдревнішої крові». І байдуже до зграйок голих дітлахів, які тиняються провулками, перекрикуючись пронизливими голосами, чи бравів, які стоять на порогах винарень, тримаючи пальці на руків’ї меча, чи згорблених татуйованих рабів, які метушаться повсюди, наче таргани. «Могутній Волантис, найбільше й найчисельніше з усіх дев’ятьох вільних міст». Але в давніх війнах чимала частина міста знелюдніла, й великі райони Волантиса помалу провалювалися в багно, на якому він стояв, «Прегарний Волантис, місто квітів і фонтанів». Але половина фонтанів пересохла, а половина басейнів потріскалася й перетворилася на стоячі болота. Квітуче галуззя лізло з кожної тріщини на мурах і на тротуарі, а на стінах покинутих крамниць і безверхих храмів проростали молоденькі деревця.

А ще цей сморід! Він висів у гарячому вологому повітрі — густий, відразливий, усепроникний. «У ньому чути і рибу, і квіти, і слоняче лайно також. Суміш солодощів, землі, мертвечини і гнилизни».

— Це місто тхне, як стара повія,— заявив Тиріон.— Як обвисла хвойда-нечупара, яка поливає соромоту парфумами, щоб заглушити сморід між ногами. Але я не скаржуся. Юні повії пахнуть значно краще, зате старі вправніші.

— На цьому ти розумієшся краще за мене.

— А, ну звісно. Отой бордель, де ми зустрілися... ти його з септом переплутав? І в тебе на колінах крутилася твоя цнотлива сестричка?

Лицар нахмурився.

— Припни свого язика, якщо не хочеш, щоб я його у вузол скрутив.

Тиріон проковтнув чергову шпичку. Губа й досі не стухла з останнього разу, коли він зайшов з цим здорованем задалеко. «Важка рука й відсутність почуття гумору не сприяють щасливому шлюбу». У цьому він пересвідчився дорогою з Селориса... Думки перекинулися на його чобіт — на гриби, сховані в носаку. Полонитель не надто ретельно обшукав Тиріона. «Завжди є ще такий вихід. Принаймні Серсі не отримає мене живим».

Далі на південь знову почали з’являтися ознаки заможності. Покинуті будинки траплялися рідше, голі дітлахи щезли, брави на порогах вдягнені були розкішніше. Проминули кілька заїздів, які справляли враження, що там можна і переночувати, не боячись, що тобі переріжуть горлянку. З залізних стовпів уздовж річкової дороги звисали ліхтарі, погойдуючись на вітру. Вулиці поширшали, будівлі стали пишніші. Деякі мали великі бані з кольорового скла. У присмерку, з запаленими усередині вогнями, ці бані світилися синім, червоним, зеленим і фіолетовим.

І все одно щось таке було тут у повітрі, що Тиріон почувався незатишно. На захід від Ройна, знав він, причали Волантиса мурашаться матросами, рабами і купцями, для яких відчинені винарні, заїзди й борделі. На схід від ріки заморські чужоземці стрічаються рідше. «Нам тут не раді»,— збагнув карлик.

Коли першого разу проминули слона, Тиріон не міг відвести погляду. З дитинства він пам’ятав, що у звіринці Ланіспорту жила слониха, але вона здохла, коли йому було сім років... та й цей сірий велет, здається, удвічі за неї більший.

Трохи далі вони прилаштувалися позаду меншого слона, білого як старі кості, який тягнув пишно оздоблений візок.

— Биндюги, в які запряжені не биндюги, все одно звуться биндюгами? — запитав Тиріон у свого полонителя. Та оскільки на його дотеп не було ніякої реакції, він знову замовчав, роздивляючись круглий зад білого карликового слона попереду.

У Волантисі виявилося повно білих карликових слонів. Під’їхавши ближче до Чорної стіни й людних кварталів біля Довгого мосту, лицар і карлик побачили їх з дюжину. Не були тут рідкістю великі сірі слони — здоровезні тварини, які на спинах тягали цілі башти. У вечірньому присмерку виїхали лайновози в супроводі напівголих рабів, у чиї обов’язки входило лопатами збирати паруючі купи, залишені слонами великими й малими. За лайновозами літали хмари мух, тому раби, які їх обслуговували, мали на щоках витатуйованих мух на посвідчення того, чим вони займаються. «Оце робота для моєї любої сестрички,— подумав Тиріон.— У неї був би прегарний вигляд з лопаткою в руках і з витатуйованими на чарівних рожевих щічках мухами».

На той час вони вже не їхали, а повзли. На річковій дорозі було завізно, і майже всі рухалися на південь. Лицар рушив з усіма, як підхоплена течією колода. Тиріон роздивлявся юрму. Дев’ять з десятьох мали рабські мітки на щоках.

— Стільки рабів... куди вони прямують?

— На заході сонця червоні жерці запалюють свої вогнища. Сьогодні проповідуватиме верховний жрець. Я б краще туди не потикався, якби мав вибір, але щоб дістатися Довгого мосту, доведеться пройти попри червоний храм.

За три квартали вулиця вивела на величезну площу, освітлену смолоскипами, і перед очима постав храм. «Семеро спасіть, та він утричі більший за Великий септ Бейлора». Являючи собою громаддя колон, сходів, опор, мостів, бань і веж, які перетікали й перепліталися, наче вирізьблені з одного колосального валуна, храм Царя світла височів, як Ейгонів пагорб. На його стінах поєднувалися і змішувалися сотні відтінків червоного, жовтого, золотого і рудого, розчиняючись один в одному, як хмари на заході сонця. Тендітні кручені вежі пнулися вгору, як застиглі язики полум’я, що, танцюючи, тягнуться в небо. «Вогонь, перетворений на камінь». Біля сходів храму горіли величезні вогнища, а поміж них уже почав проповідь верховний жрець.

Бенеро. Жрець стояв на верхівці червоної камінної колони, витонченим мостом з’єднаної з високою терасою, де зібралися нижчі жерці й послушники. Послушники були в світло-жовтих і жовтогарячих рясах, а жерці та жриці —