Танок драконів - Джордж Мартін

Злоязикий, убиваючи північан, лічив їх, викрикуючи, щойно черговий ворог падав: «Чотири»,— а за мить уже: «П’ять». Коні іржали, хвицалися й від жаху закочували очі, божеволіючи від кривавої різанини... всі, крім великого чалого огира Триса Ботлі. Трис, сидячи в сідлі, рубав мечем направо і наліво, а кінь кружляв і ставав дибки. «Він до світанку може заробити кілька моїх поцілунків»,— подумала Аша.

— Сім,— крикнув Злоязикий, але поряд з ним розтягнувся Лорен Барда з підломленою ногою, а тіні з галасом і шурхотом все прибували і прибували. «Ми воюємо з чагарниками»,— подумала Аша, вбиваючи чоловіка, на якому було більше листя, ніж на всіх навколишніх деревах. Вона не стримала сміху. Цей сміх накликав на неї ще більше вовків, і їх вона також повбивала, подумавши, чи не час і собі почати підрахунок. «Я заміжня жінка, а ось моє немовлятко»,— подумала вона, штрикаючи чингалом північанина у груди крізь хутро, вовну й дублену шкіру. Його обличчя опинилося так близько, що війнуло кислим смородом з рота, а його рука лягла їй на горло. Аша відчула, як метал шкрябнув по кістці: кінчик чингала ковзнув по ребру. А тоді північанин, здригнувшись, помер. Відштовхнувши його, вона від слабкості мало не рухнула згори на нього.

А потім, стоячи з Карлом спина до спини, вона слухала кректання і прокляття, які літали навкруги, слухала, як повзають у темряві хоробрі чоловіки, плачучи за своїми мамцями. На Ашу кинувся кущ зі списом такої довжини, що пробив би і її наскрізь, і заодно Карла, перед смертю пришпиливши їх одне до одного. «Так навіть краще, ніж померти самотою»,— подумала Аша, однак кузен Квентон убив північанина до того, як той поцілив Ашу. За мить інший кущ убив Квентона, загнавши сокиру йому в основу черепа.

— Дев’ять, чорти б вас усіх ухопили,— крикнув позаду Злоязикий. Гаґенова донька голяка вискочила з гущавини, а на п’яти їй насідало двоє вовків. Аша висмикнула метальний топірець і кинула його, поціливши одному з вовків у спину. Щойно він упав, Гаґенова донька опустилася навколішки, схопила його меча, зарізала другого північанина, підвелася, вся вимащена кров’ю і землею, і кинулася в бій.

Десь у припливах і відпливах бою Аша втратила Карла, втратила Триса, втратила їх усіх. Чингал теж загубився, і всі її метальні топірці; натомість у руці в неї був меч — короткий меч з товстим широким лезом, схожий на різницький сікач. Навіть якби від цього залежало її життя, вона б не змогла сказати, звідки він узявся. Рука боліла, в роті стояв присмак крові, ноги тремтіли, а крізь дерева косо пробивалося бліде світанкове світло. «Невже це триває так довго? Скільки ми вже б’ємося?»

Останнім її ворогом був північанин із сокирою, великий лисий здоровань, вдягнений у латану іржаву кольчугу, що означати могло тільки одне: він або вождь, або звитяжець. Йому не сподобалося, що бій звів його з жінкою.

— Лярва! — ревів він з кожним ударом, і його слина бризкала Аші на щоки.— Лярва! Лярва!

Аші кортіло гаркнути на нього, але в горлі так пересохло, що вона зараз могла хіба кректати. Під його сокирою здригався її щит, від ударів тріщало дерево, а коли чоловік висмикував сокиру, відколювалися довгі білі скалки. Скоро на руці в Аші залишаться самі тріски. Позадкувавши, вона звільнилася від порубаного щита, тоді знов позадкувала, ухиляючись праворуч і ліворуч від замахів сокири.

І тут спина втелющилася в дерево, й не було вже куди ухилятися. Вовк замахнувся сокирою, щоб розрубати Аші голову надвоє. Аша спробувала ковзнути праворуч, але нога заплуталася в корінні й не пускала. Аша крутнулася, втратила рівновагу, сокира чиркнула по скроні, криця шкрябнула об крицю. Світ почервонів, тоді почорнів, тоді знову почервонів. Ногу, як блискавка, прошив біль, а десь далеко почувся голос північанина, який, піднімаючи сокиру для останнього удару, промовив:

— Ти клята лярва.

І тут залунала сурма.

«Це неправильно,— подумала Аша.— У водяних палатах затонулого бога не лунають сурми. На дні морському моряники вітають свого володаря, дмухаючи в морські черепашки».

Їй примарилися вогняні серця й чорний олень у золотому лісі, з охопленими полум’ям рогами.

Тиріон

Заки досягли Волантиса, на заході небо вже стало пурпуровим, а на сході геть почорніло, й почали з’являтися зірки. «Такі самі зірки, як і у Вестеросі»,— подумав Тиріон Ланістер.

Це могло б навіть трішки й утішити, якби його не зв’язали, як гуску, й не причепили до сідла. Він уже й викручуватися облишив. Вузли, які його тримали, затягнуті надто туго. Отож натомість він обм’як і обвис, як мішок борошна. «Сили бережу»,— запевняв себе Тиріон, хоч і гадки не мав на що.

Затемна Волантис зачинявся, і чатові біля північної брами нетерпляче буркотіли до відсталих. Тиріонів полонитель став у чергу позаду фургона, навантаженого лаймами й апельсинами. Фургону чатові махнули смолоскипами проїжджати, а от до здорованя-андала на бахматі, з мечем і в кольчузі, вирішили придивитися. Викликали капітана. Поки вони з лицарем обмінялися кількома словами волантиською мовою, один з чатових стягнув кігтисту латну рукавицю й потріпав Тиріона по голові.

— З мене удача так і пре,— сказав до нього карлик.— Звільни мене, друже, й винагорода не забариться.

Це почув полонитель.

— Прибережи свої брехні для тих, хто розуміє твою мову, Куцю,— мовив він, коли волантисяни махнули їм проїжджати.

Заїхали у браму й рушили попід масивним міським муром.

— Мою мову розумієш ти. Зможу я улестити тебе обіцянками, чи ти рішучо налаштований обміняти мою голову на титул лорда?

— Я вже був лордом за правом народження. Порожні титули мені ні до чого.

— Але нічого більше від моєї любої сестрички ти не отримаєш.

— А я чув, Ланістери завжди сплачують свої борги.

— Так, до останнього пенні... але ні на шеляг більше, мілорде. Одержиш заслужений кусень, але ніхто тобі його не підсолодить вдячністю, тож і поживи з нього тобі буде небагато.

— А може, я просто хочу, щоб ти заплатив за свої злочини. Кревногубець проклятий в очах богів і людей.

— Боги сліпі. А люди бачать те, що хочуть.

— Тебе я бачу наскрізь, Куцю,— сказав лицар, і в його тон закралася похмура нотка.— Я багато чого зробив, чим не пишаюся і чим накликав ганьбу на свій дім і на своє прізвище... але убити власного батька? Як людина