Танок драконів - Джордж Мартін

Велика площа була натоптана людьми. Переважна більшість присутніх мала червону стрічку, пов’язану на рукав або на чоло. Всі, крім Тиріона і його полонителя, втупилися у верховного жерця.

— Дорогу,— заревів лицар, а його кінь почав пробиватися крізь юрму.— Розступіться.

Волантисяни неохоче розступалися, буркочучи і кидаючи сердиті погляди.

Пронизливий голос Бенеро чути було добре. Високий і худий, довговидий, жрець мав шкіру білу, як молоко. На щоках, підборідді й поголеному черепі було витатуйоване полум’я — ясно-червона маска, яка лишала відкритими тільки очі й безгубий рот.

— Це рабське татуювання? — поцікавився Тиріон.

Лицар кивнув.

— Червоний храм купує дітей і робить з них жерців, храмових повій або воїнів. Поглянь сюди,— вказав він на сходи, де перед дверима храму вишикувалася шерега чоловіків у пишно оздоблених латах і жовтогарячих плащах, стискаючи списи з гостряками у вигляді язиків полум’я.— «Полум’яна рука». Священні солдати Царя світла, оборонці храму.

«Полум’яні лицарі»,— подумав Тиріон.

— І скільки пальців має ця рука, скажи-но?

— Тисячу. Не більше і не менше. Якщо один вогник згасає, запалюють новий.

Бенеро націлив палець на місяць, потім стиснув руку в кулак, потім широко розвів руки. Коли його голос досяг крещендо, з пальців з раптовим «ш-ш-шух!» стрибнув вогонь, аж натовп ахнув. Жрець малював у повітрі вогненні літери. «Валірійські ієрогліфи». Тиріон упізнавав хіба один з десятьох: один означав «руїна», інший — «темрява».

Натовп вибухнув криком. Жінки ридали, чоловіки трусили кулаками. «Щось мені це не подобається». Карлику пригадався день відплиття Мірселли в Дорн: коли всі вже поверталися в Червону фортецю, вибухнув заколот.

Тиріон пригадав слова Гальдона Недомейстра, що можна використати червоного жерця з вигодою для Грифа Молодшого. Але тепер, послухавши й побачивши цього чоловіка особисто, Тиріон вирішив, що ідея ця погана. Він сподівався, що Гриф вчасно передумає. «Буває, союзники небезпечніші за ворогів. Однак лордові Конінтону доведеться додуматися до цього самому. Від мене, швидше за все, скоро залишиться тільки голова на палі».

Жрець указував на Чорну стіну позаду храму, на її високі парапети, де стояла жменька латних вартових, дивлячись униз.

— Що він каже? — запитав Тиріон у лицаря.

— Що Данерис у небезпеці. На неї впав погляд чорного ока, і поплічники ночі змовляються її знищити, молячись своїм облудним богам у храмах олжі... вони змовляються з безбожниками-чужоземцями, замисливши зраду...

У Тиріона на загривку стало сторч волосся. «Тут королевич Ейгон не знайде собі друзів». Червоний жрець говорив про стародавнє пророцтво, яке провістило прихід звитяжця, що визволить світ з темряви. «Ідеться про одного звитяжця. Не двох. У Данерис є дракони, а в Ейгона немає». Карлику непотрібно було самому ставати пророком, щоб передбачити, як Бенеро і його прихильники зреагують на ще одного Таргарієна. «Гриф це й сам побачить, безперечно»,— подумав він, здивований, що настільки переймається.

Лицар уже пробився майже через усю юрму на задах майдану, не зважаючи на прокляття, які летіли йому вслід. Якийсь чоловік заступив йому дорогу, але Тиріонів полонитель стиснув меча за руків’я й почав витягувати, оголивши фут криці. Чоловік розчинився, і зненацька перед ними відкрився прохід. Лицар пустив коня клусом, і юрма лишилася позаду. Ще деякий час чувся голос Бенеро, який дедалі слабшав, і наглі як грім сплески галасу, які він викликав.

Під’їхали до стайні. Лицар спішився, а тоді довго гупав у двері, поки не прибіг виснажений раб з кінською головою на щоці. Карлика грубо стягнули з сідла та прив’язали до стовпа, поки лицар пішов будити господаря й торгуватися за ціну коня й сідла. «Коня вигідніше продати, ніж везти через півсвіту». Тиріон відчув, що в близькому майбутньому йому світить корабель. Зрештою, може, він таки пророк.

Коли оборудка була залагоджена, лицар закинув на плече свою зброю, щит і сакви й запитав дорогу до найближчої кузні. Тут теж були зачинені всі віконниці, однак швидко відчинилися на крики лицаря. Коваль косо глянув на Тиріона, а тоді кивнув, приймаючи жменю монет.

— Сюди,— мовив лицар до свого бранця. Витягнувши кинджал, він розрізав Тиріонові пута.

— Дякую,— озвався карлик, потираючи зап’ястки, та лицар лише засміявся й мовив:

— Залиш свої подяки комусь, хто на них заслуговує, Куцю. Те, що буде далі, тобі не сподобається.

І він не помилився.

Кайданки виявилися чавунними, товстими і важкими, вагою по два фунти кожен, наскільки міг судити карлик. Ланцюги ще додавали їм ваги.

— Не знав, що я такий страшний,— зізнався Тиріон, коли останні ланки було з’єднано. З кожним ударом молотка у нього дрож пробігав по руці мало не до плеча.— Чи ти боїшся, що я кинуся тікати на своїх куценьких ніжках?

Коваль навіть не відірвався від роботи, але лицар похмуро хихикнув.

— Мене більше хвилює твоя ротяка, ніж твої ноги. В кайданах тебе всі сприйматимуть за раба. Ніхто тебе не слухатиме, навіть якщо розумітиме мову Вестеросу.

— Нема потреби в кайданах,— запротестував Тиріон.— Я буду чемним маленьким бранцем, буду-буду.

— То доведи це і стули писок.

Отож Тиріон, похиливши голову, прикусив язика, поки кайданки з’єднували між собою: зап’ясток до зап’ястка, щиколотка до щиколотки, потім руки до ніг. «Ці кляті штуки важать більше за мене». Та він бодай дихав. Полонитель міг з такою самою легкістю відрубати йому голову. Зрештою, більше нічого Серсі й не потрібно. Те, що лицар одразу не відрубав карлику голову, велика помилка. «Волантис від Королівського Причалу відділяє півсвіту, і дорогою багато чого може трапитися, сер».

Решту шляху здолали пішки — Тиріон бряжчав і бренькав, намагаючись встигати за широкими нетерплячими кроками свого полонителя. Щоразу як він трішки відставав, лицар хапав його за ланцюг і грубо смикав, аж карлику доводилося бігти підтюпцем, спотикаючись. «Могло бути й гірше. Він міг би мене підганяти батогом».

Волантис розкинувся обабіч одного з відгалужень гирла Ройна, який тут впадав у море, і дві половини міста з’єднувалися Довгим мостом. На схід від річки розташувалася найстаріша й найзаможніша частина міста, але перекупних мечів, чужоземців та інших неотесаних заброд сюди не пускають, тому довелося переходити мостом на західний бік.

На вході на Довгий міст виднілася чорна кам’яна арка, прикрашена різьбленими сфінксами, мантикорами, драконами і ще химернішими створіннями. Від арки починався великий міст, який збудували валірійці в зеніті слави,— плавлена кам’яна дорога на масивних підпорах. Ширина дороги дозволяла розминутися двом возам, тож коли стрічалися два фургони — один зі сходу, а другий із заходу, їм доводилося стишувати хід і майже повзти.

Добре, що лицар