Танок драконів - Джордж Мартін

— Заберіть її,— наказала Аша. Не час для жалоби. Рольф Карлик закинув дівчину з розмаяним рудим волосся на свого коня. Аша чула, як стогне північна брама під ударами тарана. «Можливо, доведеться пробиватися»,— подумала вона, коли перед нею широко розчахнулася південна брама. Дорога була чиста. «Та чи надовго?»

— Вперед! — Аша підбила коня п’ятами під боки.

Хто верхи, хто пішки, всі кинулися до дерев у кінці освітленого місяцем багнистого поля, на якому вже пожухла озима пшениця. Аша тримала своїх вершників у ар’єргарді, щоб підганяти відсталих і нікого випадково не залишити. Навколо зімкнулися високі сосни солдати й старі покручені дуби. Пущанський Насип недарма отримав таку назву. Дерева тут були величезні й темні, вони здавалися загрозливими. Гілля переплелося й порипувало з кожним повівом вітру, а галуззя на верхівках шкрябало місячний лик. «Що швидше ми звідси заберемося, то краще,— подумала Аша.— У глибині своїх дерев’яних сердець ці дерева нас усіх ненавидять».

Мчали на південний-південний захід, поки дерев’яні вежі Пущанського Насипу не зникли з очей, а ліс не поглинув сурми. «Вовки отримали назад свій замок,— думала Аша,— можливо, цим задовольняться і відпустять нас».

Поряд скакав клусом Трис Ботлі.

— Ми їдемо не в той бік,— сказав він, вказуючи на місяць, який прозирав між крон.— Щоб дістатися кораблів, слід повернути на північ.

— Спершу на захід,— наполягала Аша.— На захід, аж поки не зійде сонце. Потім на північ...— Аша обернулася до Рольфа Карлика і Роґона Ржавобородого, своїх найкращих вершників.— Їдьте на розвідку й перевірте, що попереду все чисто. Не хочу сюрпризів, коли дістанемося узбережжя. Натрапите на вовків — повернетеся й доповісте.

— Якщо це обов’язково,— буркнув Роґон у свою величезну руду бороду.

Коли розвідники зникли між дерев, решта залізнородних продовжила рух, однак просувалася повільно. Дерева затуляли місяць і зорі, а земля під ногами була чорна й підступна. Не встигли здолати й півмилі, як кобила кузена Квентона вступила в ямку й поламала передню ногу. Квентонові довелося перерізати їй горлянку, щоб не іржала від болю.

— Слід запалити смолоскипи,— мовив Трис.

— На вогонь збіжаться північани,— сказала Аша, стиха вилаявшись під ніс і подумавши, чи не помилкою було втікати з замку. «Ні. Якби ми лишилися і прийняли бій, може, вже всі б загинули». Але і блукати навпомацки в темряві — не варіант. «Ці дерева, якби могли, всіх нас повбивали б». Знявши шолом, вона відкинула з чола пропітніле волосся.— За кілька годин зійде сонце. Зупинимося тут і до світанку відпочинемо.

Зупинитися було неважко, а от відпочити — набагато складніше. Не спав ніхто, навіть Дрімотний Дейл — весляр, який куняв навіть між змахами весла. Кількоро вояків розпили бурдюк яблучного вина Галбарта Гловера, передаючи по колу. Хто взяв поїсти, ділився з тими, хто не взяв. Вершники годували й напували коней. Ашин кузен Квентон Грейджой звелів трьом воякам залізти на дерева і спостерігати, чи не зблисне у лісі смолоскип. Кром нагострював топір, а Карл-Дівиця — меч. Коні скубли суху брунатну траву й бадилля. Гаґенова рудокоса донька, схопивши Триса Ботлі за руку, хотіла потягти його в гущавину, але від відмовився, й тоді вона пішла з Шестипалим Гарлом.

«Якби і я могла так само вчинити!» Солодко було би ще раз, востаннє, забутися в Карлових обіймах. Чи відчує Аша ще колись під ногами палубу «Чорного вітру»? Та якщо це й станеться, куди їй плисти? «Острови для мене закриті, якщо я не планую прихилити коліно, розсунути ноги й терпіти обійми Ерика Айронмейкера, і жоден порт у Вестеросі не прийме гостинно кракенову доньку». Можна зайнятися купецтвом, як хоче Трис, а можна поплисти на Східці та приєднатися до піратів. «Або...»

— Шлю кожному з вас часточку королевича,— пробурмотіла вона. Карл посміхнувся.

— Мені б краще часточку тебе,— шепнув він,— оту солодку, яка...

Щось вилетіло з гущавини та, приземлившись серед табору, підскакуючи покотилося. Було воно кругле, темне й мокре, з довгим волоссям, яке хльостало з кожним обертом. Коли ж воно зупинилося поміж коріння дуба, Злоязикий мовив:

— Рольф Карлик вже ніколи не буде таким рослявим, як раніше.

На той час половина вояків уже скочила на ноги, хапаючи щити, списи й топори. «Вони теж не запалювали смолоскипів,— встигла подумати Аша,— а ці ліси вони знають набагато краще за нас». І тут навколишній ліс вибухнув, і з нього випірнули, завиваючи, північани. «Вовки,— подумала Аша,— виють, як чортові вовки. Бойовий клич Півночі». Залізнородні загорлали у відповідь, і почався бій.

Про цю битву співці не складатимуть пісень. Жоден мейстер не напише про неї в одній з Книгогризових улюблених книжок. Тут не маяли прапори, не стогнали бойові ріжки, лорди не кликали до себе своїх вояків, щоб дати їм останні дзвінкі настанови. В передсвітанковій імлі билися тіні проти тіней, перечіпаючись через коріння і каміння, топчучи багнисту землю й пожухле листя. Залізнородні були в кольчугах і білих від солі шкірянках, північани — у хутрах, шкурах і сосновій глиці. За боєм згори спостерігали місяць і зорі, і їхнє бліде світло пробивалося крізь сплетіння голого гілля над головою.

Перший ворог, який наскочив на Ашу Грейджой, помер у неї під ногами з її метальним топірцем поміж очей. Це дало їй мить, щоб одягнути на руку щит.

— До мене! — закричала вона, та чи своїх людей вона гукала, чи ворогів, навіть сама не сказала б напевно. Перед нею виріс північанин, який обіруч розмахував сокирою і люто завивав без слів. Аша підкинула щита, зустрічаючи удар, а тоді метнулася вперед, щоб засадити йому чингал у живіт. Падаючи, ворог і далі завивав, але вже в іншій тональності. Рвучко розвернувшись, Аша побачила позаду ще одного вовка й різонула його по очах нижче шолома. Його удар прийшовся їй під груди, але кольчуга витримала, отож Аша застромила кінчик чингала чоловікові в горлянку й залишила його тонути у власній крові. Чиясь рука ухопила її за волосся, та воно було коротке, тож добре учепитися й закинути їй голову виявилося важко. Аша щосили наступила супротивнику підбором чобота на підйом ноги й, коли він скрикнув від болю, вивільнилася. Не встигла вона розвернутися до нього, як він уже лежав на землі, помираючи, так і стискаючи в руках жмут її волосся. Над ним стояв Карл; з меча у нього