Мер сидить на смерті - Андрій Процайло

не залишить!.. Він просто з того боку екрана висмоктував з Лева енергію, пив кров! Судини висихали на очах. Тіло втрачало силу — Безрукий перетворювався на висмоктаний лимон. Довго роздивлятися фото вони йому не дадуть, це точно! Тому страхи геть! ТЕКСТ! Лев наблизив текст до себе. Почерк був акуратний, але шпичастий, наче хотів уколоти. Лев виділив текст на екрані і хотів скопіювати на інший файл. А цей закрити, щоб смертельний дракон його не зжер. Не вдалося. Тоді Безрукий взяв ручку і, не вникаючи у зміст, просто став перемальовувати букви, що йому відкривалися. Коли дійшов до останнього слова, відчув, що очі застилає пітьма, світ утікає з-під ніг... Захотілося піддатись млосній слабкості — і зникнути... Але якась частинка мозку ще тримала його при тямі, нашіптуючи: не залишай їх!.. Не залишай... лишай... ай... Лева осінило, що коли зараз же він не зітре фото смертельного дракона з комп'ютера і з телефону, то дракон його знищить! На світі білому Безрукий може вже не прокинутися. Поселиться десь у ратуші або в музеї біля чергового дракона і лякатиме нещасних людей. А хто його звільнить, хто? Хто допоможе Марі і Ганнусі?..

При згадці про своїх дівчаток останні крихти енергії підступили до пальців Лева і безкровні пучки натиснули «delete». У комп'ютері і в телефоні.

Але свідомість Безрукий таки втратив...

Очуняв нескоро. Хтозна-скільки перебував би у безвісті, якби не привела його до тями прискіплива Борислава Болеславівна.

— Ото так ви працюєте, доценте Безрукий? А я то гадала! — донеслося до нього.

«Ворожка вона якась чи що, бо пощо гадає?..» — подумав Лев. Витер з чола піт. Покліпав важкими повіками.

— Де я? — спитав здивовано.

Запитання Бориславу Болеславівну вивело з рівноваги. Вона почала нишпорити під столами, по Левових тумбочках, у загальних шафках у пошуку алкоголю. Аби витурити Безрукого до бісової матері з інституту по статті за п'янку!.. Хай сам знає, й іншим наука буде!

Нічого не знайшла. Однак не розчарувалася. Подумала, що Безрукий встиг замести сліди. Борислава Болеславівна не була б деканом, перед якою тремтів навіть ректор, якби здалася. Вона викликала «швидку». Разом з «п'яним» Безруким поїхала в наркологічний диспансер, щоб зробити аналізи. Прослідкувати і довести!.. Довести всім!..

На превеликий жаль турботливого декана, Безрукий виявився чистим, як сльоза!.. Ні алкоголю, ані найменшого натяку на наркотик чи що там ще цікавого можна знайти... Зате уважні лікарі відправили Лева в кардіологію, де Безрукого ледве вирвали з лабет інфаркту, що наближався до нього зі швидкістю світла!..

— Дякую вам, жіночко, ви, можна сказати, врятували людину... Все вирішили секунди, — похвалив Бориславу Болеславівну уважний бородатий професор.

— Я не жіночка. Я — Стійка Борислава Болеславівна, декан факультету етнографії! — гордо випнула свої зсохлі груди змія.

— Все одно дякую. За стійкість. — І лікар утік в ординаторську, бо своїм професорським чуттям передбачав, що від спілкування з такою «стійкою» у нього самого може погіршитися здоров'я.

Лев цілу ніч марив і, наче в лещатах, стискав у своїй левовій лапі шкарпетку. Бо в ній було те, що він устиг перемалювати з фотографії...

Уранці Марі забрала чоловіка додому. На подив лікарів, Безрукий дуже швидко одужував.

11

Головний привид Львова Домовина заправлявся енергією для польоту в Париж. Там він має зустрітися з Верховним привидом, щоб затвердити план дій перед тим, як він поселиться в тіло донора. Бо потім уже ніяк...

Вірус — таке ймення отримав Верховний привид Європи, коли заступив на престол, — нервово перебирав на полиці книжки. Сторінки перегорталися зі швидкістю вітру, одна книжка за іншою злітали на підлогу. Книжок, які Вірус не встиг переглянути, залишилося не більше десятка.

— Проблема поганяє проблему, чи не так? — загадково запитав Верховний привид.

— Я б так не сказав. Працюємо за планом... — розгубився Домовина.

— Тоді скажи мені, де живе душа Львова?..

— Ще не знаю...

— А що ти знаєш, Домовино?.. Зачіпки якісь у тебе є?.. — Допоки Вірус виговориться, Домовина вирішив помовчати. За цей час, можливо, зорієнтується, що не так. Що могло не на жарт розлютити Верховного привида. — Я переглянув усю, яку тільки можна, літературу про Львів і нічого не знайшов. Вилами по воді писано... Це місто справді небезпечне!.. Як ми могли так спокійно поставитися до його піднесення, га?.. Поясни мені, ти там керуєш?.. Як це так скоро може розмножуватися світло?.. Де душа міста? Звідки треба починати шукати душу? Що є зародком світла?..

— Люди... — промимрив Домовина.

— Люди є всюди. Без них і нас не буде. Скажи мені, чому в Парижі нормальні люди, а у Львові — схиблені?..

— Не знаю...

— Бо сидите там і туристів лякаєте, ось чому!.. Безрукого ката випустили! Кат був призначений для пекла, а не для неба, розумієш це ти, чи ні?..

— Розумію... Але за ката я вже зазнав покарання...

— І що з того?.. Ти собі не уявляєш, як би він нам зараз допоміг. У нього було знань більше, ніж в Інтернеті. Бо він працював, учився, а не байдики бив!

Домовина чекав, коли Вірус виговориться. Мав таку негарну звичку нападати, перш