Мер сидить на смерті - Андрій Процайло

— О, так ще краще, — усміхнувся Безрукий. — Так я можу тебе навіть притримати... Так ось: вона думала, що я п'яний, затягла мене в наркологічний диспансер, щоб засвідчити документально, що я злісний алкоголік, і погнати мене з роботи втришия по статті...

— Ото змія! — вирвалося у Марі. І вона розреготалася. Уявила собі весь отой цирк.

— А я що казав? Змія є змія! А тоді мені смішно не було... На щастя, лікарі збагнули, що мені потрібен не нарколог, а кардіолог. Бо серце дійсно зупинялося від безсилля ганяти по судинах кров. Ця фотографія — страшнючий упир, вона висмоктала всі сили за декілька хвилин.

— Тепер кажи головне, — наполягла Марі. Вона розуміла, що Безрукий щось приховує. Весь його вигляд показував, що він чимшвидше хоче усамітнитися, аби де в чому переконатися.

— Може, не треба? — Лев не хотів хвилювати дружину.

— Слухай, Безрукий, ти добре знаєш, що ти без мене, як безпорадне дитя. Ганнуся і то більш самостійна. Так що розказуй.

— Просто боюся за вас.

— Давай будемо боятися разом.

— Умовила! — Безрукий зсадив дружину з колін. Долив гарячої води до недопитої кави. Мусив пити слабеньку, бо серце. І не хотів, щоб Марі наробила ґвалту. — Ну скажи мені: чому я такий безхребетний, безвольний чоловік? Скільки разів я намагався сказати тобі — ні! І жодного разу не зміг! Ти можеш мені пояснити?

— Можу, дорогенький! — Дружина примружила свої хитрі оченята, струснула хвилястою голівкою. — Тому що на правильно поставлені запитання відповіді «ні» бути не може. Втямив?

— Хочу ще однієї нормальної кави, а не помиїв! — вигукнув Лев.

— Ні! — категорична мовила Марі. Безрукий дружину перекривив. Його «ні» було кволе, як щойно вилуплене курча, яке шукає підтримки квочки.

— Під матрацом є моя шкарпетка. У шкарпетці клаптик паперу, на який я встиг переписати те, що вгледів. Фотографію не можна було видрукувати. Ні цілою, ні частинками. Так що тільки це. І ще... З комп'ютера і з телефону я це кляте фото видалив. В останню мить. Щоб воно мене не вбило остаточно... Наче все...

— Тоді давай ці записи.

— Боюся, якщо чесно, їх удома розглядати. Маю внутрішній страх...

— Тоді я до Ганнусі покличу пані Стефу... Вийдемо десь. У кафе, наприклад. На морозиво...

— Може, краще я сам?

— А давай без «може», Безрукий!

Через хвилину пані Стефа уже запарювала на кухні Безруких свій улюблений чай з бергамотом.

— Ви б частіше виходили на прогулянку! І мене кликали до Ганнусі. Я з радістю! — казала бабуся. — Молоді ще. Хіба я не розумію? А брудні шкарпетки, Левчику, треба класти в кошик для прання, а не в кишеню. Дивися за ним, Марі, — сказала пані Стефа і додала: — бо він як дітвак...

Марі вдала, що не почула...

Коли Лев з Марі попід ручку вже спускалися сходами, вибігла пані Стефа.

— Левчику, тебе до телефону!

— Хто? — буркнув Безрукий. — Якщо з роботи — я на лікарняному. У мене передінфарктний стан!

— Не з роботи! Тьху на тебе, ще наврочиш! Каже, що Борис Мудрагель. Думаю, це той сухоребрик в окулярах, що до тебе приходив часто. У нього голос кумедний. Пам'ятаєш? Я йому збрешу, що ти на роботі!

— Ні, я підійду! — Лев згадав, що без мобільного. А номера Марі Борис не мав. Об'явилося чудо з ботанічного саду...

— Леве Львовичу! Я на рідній землі! В аеропорту, як сирітка. Не маю де подітися! Мої в Осло! Голодний, як вовк!

— Треба було поїсти в літаку! — не зміг стриматися Лев, щоб не пожартувати.

— То вам не чартер! Рейсовий літак. Там треба платити! А я студент. У мене грошей, як кіт наплакав.

— Стій, де стоїш. Зараз буду.

— Я знав, що ви справжній друг, Леве Львовичу!

Хоч щось добре останнім часом! Марі і Лев з нетерпінням помчали зустрічати яскравого представника ботанічного саду України. З ним не знудишся!..

Весна була, як обікрадена на базарі дівка. Заплакана, замурзана, не знала, до кого звернутися по допомогу, бо скрізь ввижалися злодії. Так з порожнім гаманцем і подибала додому. Збирати гроші на обновки. Бо нинішні — пішли за вітром... Та Бог з ними, — подумала дівка, — з тими обновками. Аби здоров'я... Буде місяць, будуть зорі, буде сонце... А сонце так майстерно причепурить її у розкішні квіти, що кляті злодії заздритимуть...

Борис Мудрагель не змінився. З нього так і струменів оптимізм, як з рогу достатку. Вундеркінд ум'яв миску борщу, всі вареники, що буди в кав'ярні, і ще порцію пельменів. Запив графином узвару.

— Україна є Україна! — виголосив хлопець, втираючи засмальцьованим рукавом рота. — Куди не кинеш оком