Мер сидить на смерті - Андрій Процайло

— Якщо я зараз відірву тобі язика, — мовив Безрукий, — ти вже стільки не зможеш їсти...

— Жартую я. Хіба не знаєте очкарика з ботанічного саду? — сказав Борис. — Усе. Я готовий уважно слухати, як ви тут без мене сумували!

Марі з Левом перезирнулися.

— Я буду не я, якщо помилюся, що ви знову у щось встряли!.. То як, не помиляюся? Тоді давайте все по порядку — будемо розгрібати. Все-таки три голови краще, одна з яких... Самі знаєте... Вірить в усе... Бо немає такого в світі, чого не може бути! Це основний закон успіху!

А що було робити?.. Лев усе й переповів. Про листа. Про Наума Чортополоха. Про зустрічі з мером. Про крісло дракона. Про фото з історичного музею. Про майже інфаркт...

— Я дурію без баяна! Ну не можна приїхати в Україну просто відпочити! І це найкраще, на що може сподіватися молодий учений. Який завдяки вам, до речі, так захопився всілякими невидимими світами, що переконливо може заявити: душа у Львова є! Бо душу має все! Навіть отой вареник, якого я щойно доїв!

— Тебе завжди так з переповненим шлунком заклинює? — запитав Лев.

— Правильно — «глючить». Але «заклинює» теж може бути.

Марі не втрималася і зайшлася сміхом. А від її сміху заряджалося все. Навіть стіни кав'ярні повеселішали, й офіціанти стали якимись жвавішими, щирішими...

— Тягніть свою шкарпетку — будемо розшифровувати послання. З привидами жартувати не можна. Це я вже серйозно. Мені здається, Леве Львовичу, що вас Бог послав на землю, щоб ви своєю наївністю трохи отверезили світ. А чарівну Марі — щоб ви не здичавіли.

— А тебе?

— А мене, — вундеркінд зробив довгу паузу, — щоб я вас врятував від технічного прогресу. Бо дикий лев та Інтернет — це як дурень із запальничкою...

— Ну ти, опудало очкасте, зараз у мене заробиш! Твої окуляри будуть пасувати твоїм очам, як павутиння розбитому дзеркалу. Ніби схожість є, а толку ніякого!..

Марі вже давно так не тішилась. У неї аж сльози виступили зі сміху.

— Перестаньте! — благала. — Давайте до справи. Бо я не витримаю. І Ганнуся вдома з пані Стефою.

Безрукий вийняв з кишені шкарпетку, зі шкарпетки — клаптик паперу.

— Оце все, що я зміг... зафіксувати... — І поклав папірець перед трьома парами очей на вже прибраний столик. — Сам ще не дивився, — пояснив Борисові.

Жарти випарувались. Борис з неперевершеного балакуна вмить умів перевтілюватися у досвідченого дослідника. Він свердлив дивний текст, як хробак проточує вихід на волю. Чоло його було зморщене, як у столітнього дідугана. Марі більше дивилася на вундеркінда, аніж на незрозуміле послання, поспіхом зафіксоване Левом.

— Я це писав, але я нічого не розумію, — скрушно зізнався Безрукий. Марі своїм пальчиком, притуленим до губ, попросила чоловіка помовчати.

— Леве Львовичу, у вас помирає видатний вчений! — випалив шокований Борис.

— Я взагалі-то... вчений... — промимрив ображений Лев.

— О, перепрошую... Я мав на увазі — справжній. А не якийсь там кабінетний, паперовий... Так от: послання дійсно інтригує... Такого хвороблива уява не придумає... Зараз я вам тут його на серветці розшифрую...

— У мене є блокнот. І ручка... — заметушилася Марі.

— Це змісту не змінить. Але буде зручніше. Погоджуюсь... — Борис акуратним почерком почав писати. Був сама зосередженість:

написав він.

Дав прочитати Левові і Марі. Вони нічого не могли втямити. Текст для них був набором слів.

— Нуль, — мовив Безрукий. Марі очима підтвердила — «нуль».

— Це нормально. Адже таємниці для того й існують, щоб їх у поті чола розгадували, а не щоб вони лягали перед вами, як вареники на тарілці... Слухайте мої міркування... Прізвище нашого мера — Юрій Змієборець. Захисником Львова є Юрій Змієборець. Останні застереження, що мер сидить на смерті, — це натяк, де треба шукати послання. Лист ката — окрема історія. Підказка Левові Львовичу. Який, до речі, зробив неможливе — він дістав текст послання. Кепкування тут ніякого. Ви — молодець, Леве Львовичу! Такою інтуїцією, як у вас, сумніваюся, що володіють ангели... З програми-мінімум ви витиснули все! До крапельки!.. Тепер, коли ми маємо текст старовинного послання, можна ставити запитання. Правильніше сказати, тепер треба ставити собі завдання. І виконувати їх. Крок за кроком. У мене є ідеї.

Спочатку розбираємо текст послання: «Коли зберуться всі часи в один» — час нам треба визначити. Будемо над цим працювати. Я займуся