Мер сидить на смерті - Андрій Процайло

зараз же... Поки що версій у мене немає. «Затопчуть душу лева кам'яного» — кам'яних левів у Львові безліч. Не виключено, що в одному з них — душа Львова. Змушені шукати. «Його гріхи, що в мороці воскреснуть». Те, що з мороком, із силою темряви нам доведеться воювати — ви збагнули вже самі. Тож тут коментарі зайві. «І паде місто мертве в лігво змія...» Хто змій? Де його лігво? — питання на засипку.

Тепер давайте зробимо деякі висновки:

Юрій Змієборець і кам'яний лев — основні об'єкти пошуків. Тільки там можна знайти відповідь. Сьогодні в мене безсонна ніч. Може, ранок щось підкаже. Замовте мені, Леве Львовичу, дві піци і три пляшки «Моршинської». І я поїхав. Бо, чесно кажучи, такого адреналіну я не відчував відтоді, коли відправив вас у підземний замок з табличкою «ВХОДУ НЕМАЄ». Дайте мені номер мобільного Марі, бо у вас що є телефон, що його немає — користі від нього ніякої. Як ви любите казати: як з козла молока. Текст я пам'ятаю. А це треба спалити. — І Борис від свічки запалив Левові записи. Лев було сахнувся, не хотів дати посланню згоріти.

— Я пам'ятаю, — заспокоїла його Марі.

Листочок перетворився на купку попелу. Наробивши їдкого диму в кав'ярні. Кава у Львові так не могла пахнути...

— Але у Львові безліч кам'яних левів, — розчаровано мовив Лев.

— І багато місць, пов'язаних з легендарним Юрієм Змієборцем, То й що?

— Як ми знайдемо?

— Леве Львовичу, у реченні «Безрукий злий, як дідько, і збентежений до нестями» можна знайти букву «а»? — запитав вундеркінд.

— Не можна. Її там немає...

— А в реченні «Марі благає Господа дати нам натхнення» можна знайти?

— Так...

— Наше завдання шукати там, де є «а». І знайти правильне «а»... Все інше...

Коли вундеркінд піднімався з-за столу, засовуючи в кишені тістечка, він випадково глянув на офіціанта. У того на обличчі застиг вищир.

— І ще, — прошепотів Борис своїм друзям, — найважливіше: є той, хто хоче вкрасти душу Львова. Він наш ворог. Хто він?.. — Знак питання застиг безсонням у головах Марі і Лева...

14

Борислава Болеславівна була солодка, як мед. Безрукий мед любив дуже, міг його їсти ложками, але від медової Борислави Болеславівни його нудило. Вранішні тістечка перетворилися на клубок і все вище піднімалися до горла. Безрукий почав глибоко дихати. Боявся, щоб не вивергнути на Стійку.

— Вам погано? — солодко спитала сувора декан, хоча й злякалася.

— Ні! — відрубав Лев. — Мені добре. Бо ви мене знову на експертизу запроторите. Я тверезий, дієздатний, здоровий.

— Ну чого ви так, Леве Львовичу? Тут навіть непорозуміння немає, бо, як виявилося, вам терміново була потрібна медична допомога. Інакше б ваше серденько...

— Моє серденько якраз від тої експертизи і зрушилося! Ще ніхто мене так не принижував! Про мене вже легенди ходять по інституту!

— Легенди — це добре. Тим паче, що ви етнограф. Про легенди я з вами якраз і хочу серйозно поговорити. Але спершу вгомоніться. Бо поки в суботу ви після нападу відпочивали, хоча мали відпрацювати пару за 15 квітня, — дорікнула декан, — я трохи модернізувала кафедру. Прошу! — Борислава Болеславівна сама відчинила Безрукому двері. Фантастична ввічливість! Невидане і негадане! Може, знайшовся якийсь смертний і її «модернізував»?! Чого тоді вона така медова і солодка? Невже?! — Безрукий не міг собі уявити чоловіка, який би насмілився приголубити Бориславу Болеславівну. Певно, інопланетянин... Якщо Стійка чогось не задумала!..

Світлий і просторий кабінет кафедри етнографії з масивним круглим столом перетворився на клітку з комірками. Сонце наче плюнуло на це чудо модернізації і пішло далі, туди, де його приймають. Де йому радіють. А не ховаються від нього за деревоволокнистими плитами. Коротше, стінки кабінок були з ДВП. Дешевших, ніж гумові пляжні капці на осінньому розпродажу.

— Ну як? — у Борислави Болеславівни заяскріли очі.

— Жахливо... — простогнав Безрукий. З комірок, як сонні трутні з вулика, почали з'являтися голови працівників кафедри. — Як можна було за один день просторий кабінет перетворити на клітку?

— А всі кажуть, що чудово, просто розкішно! — здивувалася декан. Вона підозрювала, що Безрукий, мабуть, їй мстить за наркологічний диспансер.

— Усі вам просто підтакують... — мимрив Лев. Колеги всіма можливими жестами і мімікою просили його замовкнути.

— Чому? — не вгавала прискіплива начальниця.

— Бо ніхто не хоче на експертизу. В наркологічний диспансер! — Безрукий нині не боявся, що Борислава Болеславівна його звільнить. Сьогодні його мучило щось більше, ніж звільнення. Спокою не давало, яку капость могла задумати Стійка, аби так довго триматися ласкавою до безцеремонного Безрукого. І терплячою. Бо ще вчора за одне слово «жахливо», що характеризувало її неймовірну модернізацію, можна було стати ніким із йменням Ніяк...

— Ну й жартівник ви, Безрукий! — хотів розрядити ситуацію масивний бородатий професор, що ледь виглянув зі своєї комірки.

І тут Лев побачив на дверцях, що не досягали навіть до його грудей, табличку зі своїм прізвищем: «БЕЗРУКИЙ ЛЕВ ЛЬВОВИЧ».