Мер сидить на смерті - Андрій Процайло

— Атож... дракона... — Застиглий мер заплющив очі. У голові зібрався такий вінегрет, інгредієнтів якого в реальному житті не було і в помині.

Незвичайні історичні експонати — це вже була стихія Безрукого. Він почав:

— Дивне крісло, атож! Повернута очима догори голова дракона слугує замість передніх ніжок крісла. Крила дракона — замість задніх. Вигнутий хребет — сидіння, а спинкою є хвіст. Якщо крісло перекинути догори дриґом, то дракон наче хоче злетіти... Крила його підняті... Я читав про одного екстрасенса, що втік від того крісла. Гнав, наче від дідька... Казав, що від нього йде смертельна енергетика... Екстрасенс був переконаний, що саме на цьому кріслі і відбувалися криваві обряди... Отак-то... Тому це крісло ще називають троном Сатани. Людей біля нього бере млосний страх... А вночі, кажуть, з крісла з'являється привид... — розповідав Безрукий.

— Я сидів на ньому... — ледь чутно мовив мер. — Мурашки тоді бігали по спині. А встати я не міг. Не мав сил. Допоміг інвестор. Ухопив за руку, мовив жартома: «Вставай, мере, чого розсівся, як на троні!..» Я його ладен був за це розцілувати... — Змієборець виглядав, як свіжопобілена стіна. — Що тепер?.. — запитав спантеличено.

— До речі, а ви в курсі, що першим приміщенням музею була міська ратуша? — Мер кивнув, мовляв, так. — Отож-бо... Не виключено, що крісло дракона з привидами ратуші добре знайоме... В цьому кріслі мусить бути якась зачіпка... Стовідсотково. Треба мчати в музей. Поки не пізно.

— Як? Проти ночі?

— Проти ночі саме й час. Привиди оживають... Так що... Телефонуйте, домовляйтеся... Тим паче, музей тут, на місці. Лише площу перейти...

— Це божевілля!..

— А що нині не божевілля?.. Де ви бачите нормальність, Юрію Даниловичу?.. Такий час... Просто не всі до божевілля доростають... Шлунок не пускає... Ви погоджуєтеся, що дбати лише про шлунок — це не істинне призначення життя?..

— Так. Але...

— «Але» у цю мить має єдине продовження: але ми мусимо негайно дослідити крісло. І не будьте наївним — не думайте, що в цю гру вплутані тільки ми. Кілька цікавих екземплярів рвуться виконати свою роботу. І далеко не факт, що не поп'ють нашої крові...

Директор історичного музею Пошуковець Степан Васильович переднічного дзвінка мера злякався.

— Слухаю, — мовив насторожено. — Щось сталося?

— Ні. Все нормально. Просто у мене зараз у кабінеті є один схиблений вчений-етнограф, і він хоче подивитися на крісло дракона. Те, що ви мені з друзями показували...

— Знаю. А чи не міг би ваш учений зачекати до ранку? — запитав директор з надією.

— Не може... — відповів мер.

— Юрію Даниловичу, тут така делікатна справа з тим кріслом... Навіть не знаю, як вам це пояснити... Ну так, щоб ви не подумали, що я...

— Якраз усе в «делікатній справі». Нам треба подивитися крісло вночі...

— Добре. Тоді я вас чекатиму на площі... із сторожем...

— Домовились...

Через десять хвилин, коли мер з ученим досьорбали холодну каву, директор історичного музею постукав у кабінет мера.

— Я хотів би зробити ще одну спробу відмовити вас іти до того крісла...

— Давайте... — запропонував мер.

— Благаю, не йдіть... Немає чого з темними світами жартувати. — І директор звернувся до Лева: — Ви ж учений, етнограф, ви ж маєте знати, що навіть крісло має душу. Двері оті скриплячі теж мають душу. Львів має душу!..

— Саме душа Львова мене найбільше цікавить! — ошелешив директора Безрукий. — Ходімо!

Мер мовчки стенув плечима. Наче це був не владний мер, а якийсь послужний ходячий пристрій до божевільного вченого, схожого на дикого лева, що прагне крові.

Привид Домовина не був би головним привидом Львова, якби уважно не фіксував усього, що відбувалося в кабінеті мера (його теж, до речі). І був би останнім лопухом, якби не полетів слідом за мером і доцентом, з якими, судячи з усього, йому трішки доведеться поморочитися... Не все так легко, як здається... А що поробиш?.. Життя...

А ще Домовина належно оцінив мізки цих двох сміливців. Молодці!.. Швидко допетрали... Бо саме з крісла дракона Верховний привид радив йому починати пошуки душі Львова... Нині опівночі...

Головний привид Львова кружляв біля мера і доцента й тішився, як ненормальний. Відривався на всі сто. Що вони, смертні, можуть побачити своїми сліпими очима? Як фіранки тріпочуть од вітру? Хіба що... Те, що багато до чого додумалися, за це їх варто похвалити. Бо люди так деградували у пошуках комфорту для тіла, що перестали вірити у правду. Для них справжня правда — божевілля, химери, фантазії... У кращому випадку — казки... Тому наймудріші — діти. Або «схиблені». Так люди називають тих, хто вміє бачити не лише ковбасу...

Домовина стільки часу провів поруч Змієборця, бачив його як ззовні, так і зсередини, але що той такий мудрий — навіть не передбачав...