Мер сидить на смерті - Андрій Процайло
Лев стояв на площі Ринок перед ратушею і пильнував велику стрілку старезного міського годинника. Коли вона перескочила на одинадцяту — увійшов у будівлю. Охоронець його не займав, бо звик до вештання туристів, які прагнули потрапити на оглядовий майданчик на ратуші, щоб подивитися на нічне місто.
Приймальня мера була порожньою. На стіні пульсував годинник — далеко не такий, як на будівлі. Сучасний. Без життя. На батарейках.
— Заходьте, Леве Львовичу, — заговорила приймальня голосом мера. З якогось прихованого динаміка, здогадався Безрукий.
Кабінет міського голови ввечері здавався зовсім іншим. Похмурим і чужим.
— Я тут... — мовив Лев. Наче прагнув, щоб Юрій Данилович звернув на нього увагу. Бо погляд мера був десь далеко, за тридев'ять земель.
— Це добре, пане Леве... Дуже добре... А ось я такої впевненості щодо себе не маю...
Довгих декілька хвилин чоловіки дивилися один на одного, ніби шукали якогось іншого зв'язку, крім очей... Не знайшли. Тоді мер почав:
— Я вам розповім дещо... Це, в основному, дивні збіги, що переслідують мене останній тиждень... Гм... І ще дещо. — Сумніви вискочили на його обличчі, натягнули канат і почали перетягувати: хто — кого? — Але все по порядку... Тоді ви зрозумієте, чому я казав вам, що здурів... І пересвідчитеся, що я з вас не кепкував... — Мер запросив гостя сісти. Як і обіцяв, почав готувати каву. Її запах трохи перебивав холодну моторошність, що витала в кабінеті.
— Так... — Безрукому наче заклинило язика. Мізки буксували, як старий комп'ютер.
Мер чекав, що вчений ще докине кілька слів. А коли збагнув, що чекання марне, заговорив сам. Був схвильований і цього не приховував.
Юрій Змієборець детально розповів сон, в якому у нього намагалися викрасти душу і ледь не втопили... Розказав про розпатлану жінку, що попередила його «про сидіння на смерті». Згадав про вранішній візит Лева, після якого він полегшено зітхнув, бо виплутуватися з чортівні вдвох набагато веселіше.
— Якщо нереальні події повторюються не лише у моїй голові, а ще й у головах інших, — це вже не божевілля, правда?
Безрукий, загартований злиднями у дитячому будинку, знав, як змусити мізки працювати. Він пообіцяв їм на вечір шоколад з горіхами. Від того в роті з'явилася слина і завівся язик. Дар мови було успішно реанімовано.
— Не факт, — відповів він тепер уже упевнено.
— Тобто?.. — Міського голову така відповідь не влаштовувала.
— Це може означати, що божевілля прагне стати реальністю...
— І що, цьому можна запобігти?
— Так. — Безрукий зробив тривалу паузу. — Прийняти нову реальність.
— А це значить, що я сиджу на смерті і що привиди хочуть украсти у Львова душу?
— Атож.
— Тоді я нічого не розумію...
— Все ви розумієте, Юрію Даниловичу, — втішив мера Лев. — Просто ваш теперішній земний досвід не дозволяє цього прийняти.
— А як бути?
— Не знаю... Переконаний лише в одному, що «бути» — треба ще заслужити... Сидіти склавши руки — не поможе... Можна, правда, ще молитися, щоб те, що зараз із нами відбувається, виявилося наївними масовими галюцинаціями. Повірте, я маю досвід спілкування з привидами. Я ж Безрукий... У прямому і переносному значенні. — Лев показав свою покалічену, обрубану руку.
Мер підскочив на кріслі, як на гойдалці. Перебрав папери на столі. Потім попорпався в тумбі.
— Ось, знайшов нарешті! — І він простягнув папір Левові: — Почитайте...
Лев повертів аркуш у руках, сказав здивовано:
— Тут же нічого не написано. Що я маю читати?..
Змієборець нервово вихопив папір із рук нахабного вченого.
Пробіг по ньому очима.
— Ви з мене глузуєте? — запитав з притиском.
— Мені зараз, проти ночі, не до глузувань. Просто я здогадуюсь...
— Які здогади? — скипів мер. — Тут чорним по білому написано. Слухайте... — Змієборець почав читати: — «Дякую. Ваші знання допомогли мені злетіти. З повагою, Привид безрукого ката. P.S. Передайте вітання Левові Безрукому».
— Я не договорив, Юрію Даниловичу... Винятковість катових листів полягає в тому, що їх може прочитати лише адресат. У даному випадку — ви. Звідки я знаю? Бо я теж маю такого листа... І моя дружина каже, що я з неї глузую... Прошу... — Лев подав мерові останнє послання ката.
— Нема нічого... — промимрив Змієборець, розглядаючи аркуша. Раптом він його понюхав. Скривився. — Пахне, як у моєму кабінеті проти ночі. Звідки беруться ці затхлі запахи?
— Не знаю... Краще я вам прочитаю... — Безрукий забрав у Змієборця аркуша, впевнено, як щойно мер, прочитав свого листа. На відміну від міського голови, Левові лист пахнув свіжим небом.
— Що робити? — запитав по паузі Змієборець.
— Це вже питання, яке не любить сидіти склавши руки. І вкрай важливе. Саме воно щось та й може вирішити... Так от... — Лев вирішив від мера нічого не таїти. Розповів, як він був причетний до звільнення з ратуші привида безрукого ката...
