Мер сидить на смерті - Андрій Процайло

Лев сидів на кухні за столом, дивився на застиглу вечерю.

— Ти мене чекав, Леве Львовичу? — здивувалася Марі. На нього це не було схоже. Мав апетит, як у звіра. Дружина підозрювала, що накрив стола вдруге. Заглянула до Ганнусі і всілася навпроти такого турботливого чоловіка. — Ти не повіриш, хто сьогодні наробив шуму в лікарні... — запалювала вона інтригу. Але Безрукий погасив її в зародку.

— Повірю, — сказав він. — Нині я повірю у все...

Марі трохи засмутило, що чоловік проявив таку кволу зацікавленість до її інтриги. Хвильку помовчала. Потім підійшла до холодильника, довго в ньому порпалася.

— А де шампанське, Леве?.. — запитала вона.

— Віддав поштареві.

— Не жартуй. Що він тут робив увечері?

— Приніс листа.

— Від кого?..

— Від привида безрукого ката...

— Від кого, від кого?.. — Марі не зрозуміла жарту Лева. Думала, чоловік готує їй якийсь сюрприз на день народження Ганнусі. Що вмів, то вмів...

— Від привида безрукого ката, — повторив Лев. — Ось, — подав дружині акуратно складеного аркуша.

Марі взяла в руки папір і витріщилась на чоловіка, як на диво.

— Безрукий, ти видудлив цілу пляшку шампанського?! — кинула вона здогад. — Точно! Ти здитинів! Ти ж не вмієш пити. Ти що, не знаєш, що леви не п'ють?.. — дорікнула усмішкою. — Навіщо ти мені підсунув чистий папір?..

— Що?.. — Безрукий вихопив у Марі листа і почав уголос читати. Дружина спочатку стала серйозною, а на останньому рядку спохмурніла... Вона відмовлялася вірити, що спокій і затишок так раптово можуть закінчитися. Що знову доля посилає їм випробування, дивну можливість заробити наступну порцію щастя... Або відробити щастя теперішнє... І раптом Марі дуже злякалася. За Ганнусю...

— Мені дуже прикро, але я теж маю тобі дещо сказати... — мовила Марі, все ще сподіваючись, що сьогоднішні новини — просто збіг жартівливих обставин. Лев на те лише обняв її очима. Вона так захоплюється його люблячим поглядом. — У лікарню приходив маг Наум Чортополох! — випалила Марі. — Казав, що привиди ратуші затіяли змову проти Львова — хочуть украсти в міста душу!..

— І що мер сидить на смерті... — додав Безрукий.

— Так... — ледь чутно підтвердила Марі.

Уночі за Левом ганялися дракони. Замість вивергати вогонь вони випльовували із себе запечену кров, з якої плодилися змії...

Міський голова Львова Юрій Данилович Змієборець виходив з ратуші, наче вилітав на крилах. Нарешті! Не лише Україна, а півсвіту визнало, що Львів — найперспективніше місто Європи! А його особисто номінують на престижну премію «Найкращий мер світу»...

Усе складається чудово. Завдяки мудрій політиці місто має інвестиції, водночас львів'яни самі господарюють. Не поєднуване — поєдналося. Люди докладають великих зусиль, працюють, як закляті, бо Львів — їхній дім. Інвесторів влаштовують прозорі правила гри, сприяння місцевої влади. І зиски, звичайно. Чесно зароблені, вигідні всім...

А який туризм!.. Світ просто вражений Львовом! Люди не розуміють, що їх сюди тягне... Здавалося б, древньої краси по всіх усюдах безліч. А хочеться побувати саме тут. І нехай дивуються... Лише багаторічний мер Львова Юрій Змієборець знає, в чому секрет. Однак нікому не каже, бо таємниці придумані Богом для вибраних... А от собі самому дорогою додому в такий визначний день подумки зізнається: це все тому, що Львів має душу!..

Вдома про нинішні успіхи вже знали. Дружина приготувала святкову вечерю, разом з дітьми пораділи... Лягав спати міський голова Львова щасливий...

А прокинувся спантеличений і знесилений...

Наче спав, але водночас боровся з божевільними привидами. Жили вони, на диво, в улюбленій картині Змієборця, яка висіла тутечки, в спальні. Досі вона була надійним вартовим господаревого спокою. Подарував картину Змієборцеві невідомий добродій у той пам'ятний день, коли мер складав присягу на вірність громаді. На звороті полотна шпичастим почерком було виведено: «Пильнуй мою душу». Для Юрія Даниловича цей напис був одночасно громом з ясного неба, Божим благословенням і оберегом... З того часу, перебуваючи в самому серці Львова — міській ратуші, — Змієборець був певен, що Львів має душу. Знав — і все! Звідки це переконання з'явилося, мер не переймався, бо довіряв своїй інтуїції більше, ніж розуму...

З вікон намальованої ратуші вискочили привиди, і картина захиталась. На стіні у спальні з'явилася тріщина, схожа на велетенського павука... Привиди не приховували, що прийшли по душу мера... Підлещувались, обіцяли земні блага, багатства казкові. А коли не проходило — починали залякувати. Пророкували вічне пекло і гарячу смолу, топлену у славному місті Львові... Щоб знав наївний мер, хто його катує... Свої!.. За яких так стійко стоїть...

Змієборець затявся — душі не віддав. Знесилені впертістю Змієборця привиди позалітали назад у картину і зникли. Древня ратуша провалилася у прірву вічності — у рамці зяяла чорнота... Така насичена, аж світилася. Була ніби живою. Стогнала від пекельного болю, корчилася, а коли вже не змогла терпіти, з картини посипалися іскри... Страшнючі, як колись із чорно-білого телевізора, якого малий Юрко сам вирішив відремонтувати і ледь не спалив хати... Мер хотів було кинутися гасити пожежу, але