Ім’я вітру - Патрік Ротфусс

Музика, як завжди, мене заспокоювала. А ще я, граючи, усе продумав. У Манета я навчався добре, але вивчати доводилося надто вже багато: як розпалювати печі, як витягувати дріт до потрібної консистенції, які сплави обирати для потрібних ефектів. Я аж ніяк не міг опанувати це з такою легкістю, з якою вивчав руни. У Кілвіновій майстерні я не міг заробити достатньо, щоб заплатити Деві наприкінці місяця, а тим паче — заробити там іще й на навчання.

— Я б, мабуть, засмутився, — зізнався я. — Але Кілвін змусив мене поглянути в дзеркало. — Я втомлено всміхнувся йому. — Вигляд у мене — просто капець.

— Побитий капець, — спокійно виправив він мене, а тоді ніяково замовк. — Я радий, що ти не засмутився.

Сіммон постукав і відчинив двері. Коли він побачив, що я сиджу в кімнаті, його обличчя зі здивованого стало винуватим.

— А хіба ти не маєш бути, гм, у Промислі? — непереконливо запитав він.

Я засміявся й практично відчув, як Сіммонові полегшало. Вілем прибрав з іншого крісла стос паперу, і Сіммон незграбно опустився в нього.

— Я вам простив, — великодушно запевнив я. — Прошу лише про одне: розкажіть мені все, що знаєте про «Еоліян».

Розділ п’ятдесят третій

Повільні кола

Саме в «Еоліяні» чекає за лаштунками наша довгождана артистка.

Я не забув, що підходжу саме до неї. Якщо здається, ніби я повільно кружляю довкола теми, не торкаючись її, то так і треба, оскільки ми з нею завжди наближались одне до одного повільними колами.

На щастя, в «Еоліяні» бували й Вілем, і Сіммон. Вони разом розповіли мені ту дещицю, якої я ще не знав.

В Імрі можна було послухати музику в безлічі закладів. Власне, майже в кожному шинку, корчмі та пансіоні на задньому плані бринькав, співав або дудів який-небудь музикант. Але «Еоліян» був не таким. У ньому були найкращі музиканти в місті. Кожен, хто міг відрізнити добру музику від поганої, знав: в «Еоліяні» вона найкраща.

Вхід у парадні двері «Еоліяна» коштував цілий мідний йот. Усередині можна було залишатись як завгодно довго й слухати музику скільки заманеться.

Але музикант, заплативши біля дверей, не здобував права грати в «Еоліяні». Музикант, охочий вийти на сцену «Еоліяна», мав заплатити за цей привілей один срібний талант. Так-так, в «Еоліяні» платили за право грати, а не навпаки.

Навіщо платити такі шалені гроші за просте музикування? Ну, часом серед тих, хто віддавав своє срібло, траплялися звичайні розбещені багатії. Для них один талант був невеликою ціною за те, щоб так пафосно себе показати.

Але платили й серйозні музиканти. Тому, чий виступ справляв достатньо сильне враження на слухачів і власників, давали знак — крихітну срібну свиріль, яку можна було чіпляти на одяг як брошку або на шию як кулон. Свиріль таланту вважалася очевидною відзнакою в більшості великих шинків у радіусі двохсот миль довкола Імрі.

Той, хто мав при собі свиріль таланту, заходив до «Еоліяна» безкоштовно та міг грати, коли тільки заманеться.

Зі свиріллю таланту був пов’язаний лише один обов’язок — виступати. Якщо людина заробляла свиріль, її могли викликати пограти. Зазвичай це був неважкий тягар, оскільки шляхта, що вчащала до «Еоліяна», як правило, наділяла виконавців, які їй подобалися, грішми або подарунками. Це було все одно що замовляти випивку для скрипаля, але по-багатому.

Деякі музиканти грали, мало сподіваючись дійсно здобути свиріль. Вони платили, щоб грати, тому що не можна було вгадати, хто може прийти послухати музику до «Еоліяна» цієї ночі. Гарно виконавши одну-єдину пісню, можна було й не здобути свирілі, але замість неї можна було здобути багатого покровителя.

Покровителя.

— Ні за що не вгадаєш, що я почув, — сказав Сіммон якось увечері, коли ми сиділи на нашій звичній лаві на площі з флагштоком. Ми були самі, оскільки Вілем пішов до Анкера фліртувати з тамтешньою служницею. — Студенти ночами чують з Основи всілякі дивні звуки.

— Отакої, — я вдав, ніби мені не цікаво.

Сіммон не вгавав.

— Так. Дехто каже, що це привид студента, який загубився в будівлі й помер від голоду. — Він постукав пальцем по носі збоку, наче бувалий чолов’яга, що розповідав якусь байку. — Кажуть, він і досі блукає коридорами, не маючи змоги знайти шлях надвір.

— Еге ж.

— Інші версії вказують на те, що це — гнівний дух. Кажуть, він катує тварин, особливо котів. Ось який звук чують студенти пізно ввечері — як із нутрощів кота, якого катують. Як я розумію, звук доволі жаский.

Я подивився на нього. Здавалося, він майже готовий розсміятись.

— Та розказуй уже, — сказав я йому з удаваною суворістю. — Продовжуй. Ти ж страх який розумний, а отже, заслужив це. Щоправда, у наші часи струнами з кишок не користується ніхто.

Він радісно захихотів собі під ніс. Я взяв у нього одне тістечко й заходився його їсти, сподіваючись навчити його скромності.

— Отже, ти все ж таки спробуєш?

Я кивнув.

Сіммонові, судячи з його вигляду, полегшало на серці.

— Я гадав, що ти, можливо, змінив плани. Останнім часом я не бачив, щоб ти носив із собою лютню.

— Це не обов’язково, — пояснив я. — Тепер, коли в мене є час на вправи, у мене немає нагальної потреби виділяти на них кілька зайвих хвилин за будь-якої нагоди.

Повз нас пройшла компанія студентів, один з них помахав рукою Сіммонові.

— Коли ти збираєшся це зробити?

— Цього жалобка, — сказав я.

— Так скоро? — перепитав Сіммон. — Ти ж якихось два витки тому переймався через те, що заіржавів. Невже все повернулося так швидко?

— Не все, — зізнався я. — На те, щоб до мене повернулося все, знадобиться кілька років. — Я знизав плечима і вкинув до рота залишки тістечка. — Але мені знову легко. Музика вже не спиняється в мене в руках, вона просто… — Я спробував сяк-так це пояснити, а тоді знизав плечима: — Я готовий.

Чесно кажучи, я був би радий повправлятися ще місяць, ще рік, перш ніж програти цілий талант. Але часу в мене не було. Семестр майже закінчився. Мені були потрібні гроші, щоб відстрочити сплату боргу Деві та оплатити навчання найближчим часом. Я не міг чекати далі.

— Ти впевнений? — запитав Сім. — Я чував людей, які пробувалися, сплативши талант, і грали дуже добре. На