Ім’я вітру - Патрік Ротфусс

— Ой, — сказав я, по-справжньому шокований. Крадькома позирнув на Деоха, поки той балакав із кимось біля дверей. Побачив, як напружилися й розслабилися товсті м’язи в його руці, коли він показав нею назовні. — Гадаєш, він засмутився? — спитав я.

— Ні. У тому й заковика.

До нас підійшов Вілем.

— Якщо ви перестанете чубитись і підете до столика, я оплачу випивку першим, льїн?

Ми пройшли до вибраного Вілемом столика неподалік від того місця, де сидів біля шинквасу Станчіон.

— Чого хочете випити? — запитав Вілем, коли ми з Сіммоном посідали і я зручно вмостив футляр із лютнею на четвертому стільці.

— Меду з корицею, — промовив Сіммон, майже не замислюючись.

— Дівка, — дещо несхвально промовив Вілем і повернувся до мене.

— Сидру, — сказав я. — Безалкогольного сидру.

— Дві дівки, — заявив він і пішов до шинквасу.

Я кивнув на Станчіона.

— А він що? — запитав я Сіммона. — Я гадав, що заклад належить йому.

— Їм обом. Станчіон порядкує тут музикою.

— Чи є щось таке, що мені варто про нього знати? — запитав я: мало не зазнавши катастрофи з Деохом, я стривожився ще більше.

Сіммон хитнув головою.

— Кажуть, він сам по собі доволі веселий, але я з ним ніколи не розмовляв. Не роби дурниць, і все має бути гаразд.

— Дякую, — саркастично відповів я, а тоді відсунув стілець від столика й підвівся.

Станчіон мав середню статуру та був одягнений у гарне темно-зелене з чорним вбрання. Він мав кругле бородате обличчя й невелике черевце — мабуть, помітне лише тому, що він сидів. Він усміхнувся й змахом руки, в якій тримав височезний кухоль, покликав мене вперед.

— Здоров був, — весело промовив він. — Здається, у тебе чималі сподівання. Гратимеш у нас сьогодні? — Він задумливо підняв брову. Тепер, опинившись ближче, я помітив, що Станчіонове волосся мало тьмяний, несміливий рудий відтінок, який ховався за невигідного освітлення.

— Сподіваюся зіграти, пане, — відповів я. — Щоправда, я збирався трохи зачекати.

— О, звісно. Ми ніколи й нікому не даємо випробувати свій талант, поки сонце не сяде. — Він зупинився, щоб попити, а коли він повернув голову, я побачив, що в нього з вуха звисає золота свиріль.

Зітхнувши, він радісно витер рота зовнішнім боком рукава.

— То на чому ти граєш? На лютні? — Я кивнув. — Знаєш хоч приблизно, чим будеш нас чарувати?

— Залежить від ситуації, пане. Хтось останнім часом грав «Пісню про сера Сав’єна Траліярда»?

Станчіон підняв брову й прокашлявся. Пригладивши бороду вільною рукою, він сказав:

— Ну… ні. Хтось спробував її кілька місяців тому, але забагато на себе взяв. Пропустив кілька аплікатур, а тоді розгубився. — Він хитнув головою. — Простіше кажучи, ні. Останнім часом — ні.

Він надпив зі свого кухля ще раз і задумливо ковтнув, а тоді знову заговорив.

— Більшість людей вважає, що може продемонструвати свій талант менш складною піснею, — обережно промовив він.

Я вловив у його словах негласну пораду й не образився. «Сер Сав’єн» — найскладніша пісня, яку я коли-небудь чув. Зі всієї трупи на цю пісню вистачало вправності лише моєму батькові, а на моїй пам’яті він виконував її перед слухачами лише рази чотири чи п’ять. Вона була недовгою — хвилин п’ятнадцять, але ці п’ятнадцять хвилин вимагали швидкої, точної роботи пальцями, завдяки якій за правильного виконання лютня співала двома голосами одночасно, виконуючи і мелодію, і гармонію.

Це було складно, але цілком реально для будь-якого вправного лютніста. Однак «Сер Сав’єн» був баладою, а вокальна партія в ньому була контр-мелодією з іншим музичним розміром. Це було складно. Якщо пісня виконувалася добре й куплети по черзі співали чоловік і жінка, пісню ще більше ускладнювала контр-гармонія жіночої партії в приспівах. Якщо це виконують добре, від цього серце крається. На жаль, мало які музиканти могли б спокійно виступати посеред такої пісенної бурі.

Станчіон зробив іще один добрячий ковток зі свого кухля й витер бороду рукавом.

— Сам співаєш? — поцікавився він. Він явно був трохи схвильований, хоч і натякнув мені перед цим на небезпеку. — Чи привів когось заспівати разом з тобою? Один із тих хлопців, з якими ти прийшов, кастрат?

Я ледве втримався від сміху, уявивши собі Вілема в ролі сопрано, і хитнув головою.

— У мене немає друзів, здатних її заспівати. Я збирався виконати приспів після третього куплету двічі, щоб дати комусь можливість вступити з партією Алойн.

— Як мандрівний артист, так? — Він серйозно на мене подивився. — Синку, я насправді не маю права таке казати, але ти дійсно хочеш попробуватися на свиріль із людиною, з якою ніколи не репетирував?

Я ще більше впевнився в тому, що він усвідомлює, наскільки важко мені буде.

— Скільки свирілей тут сьогодні буде? Приблизно?

Він ненадовго замислився.

— Приблизно? Вісім. Може, з десяток.

— Отже, швидше за все, буде щонайменше три жінки, які вже здобули таланти?

Станчіон кивнув, зацікавлено дивлячись на мене.

— Ну… — повільно заговорив я. — Якщо те, що всі мені казали, є правдою, якщо свиріль можна здобути лише справжньою майстерністю, то одна з цих жінок знатиме партію Алойн.

Станчіон зробив ще один довгий повільний ковток, дивлячись на мене з-за вінця свого кухля. Врешті-решт поставивши його, він забув витерти собі бороду.

— А ти гордий, еге ж? — відверто спитав він.

Я оглянув залу.

— А хіба це не «Еоліян»? Я чув, що тут гордість приносить срібло й грає золото.

— Мені це подобається, — ледь чутно промовив Станчіон. — Грає золото. — Він грюкнув кухлем по шинквасу, так, що з нього здійнявся невеличкий фонтанчик якоїсь пінистої рідини. — Трясця, хлопче, я сподіваюся, що ти й справді такий вправний, яким явно себе вважаєш. Мені б тут не завадила ще одна людина з Іллієновим вогнем. — Щоб показати двозначність своїх слів, він провів рукою крізь власне руде волосся.

— Я сподіваюся, що цей заклад такий добрий, яким його, вочевидь, усі вважають, — серйозно відповів я. — Мені потрібне місце для горіння.

— Він тебе не викинув, — пожартував Сіммон, коли я повернувся до столика. — Отже, гадаю, вийшло не так кепсько, як могло б.

— На мою думку, вийшло добре, — байдужо озвався я. — Але я не впевнений.

— Як це ти можеш не знати? — запротестував Сіммон. — Я бачив, як він сміявся. Це ж має бути добрим знаком.

— Необов’язково, — заперечив Вілем.

— Я намагаюся згадати все, що йому сказав, — зізнався я. — Часом мої вуста просто починають говорити, а мій розум встигає за ними не одразу.

— Так