Жовтий ліхтар, або Відьми грають чесно! - Олена Гриб
Трохи раніше Лан висловив припущення, що в місті з населенням понад п’ять тисяч жителів теоретично хоч хтось та мав залишитися. Може, забутий усіма і звиклий до голодного існування в’язень або випадково забута в коморі дитина зі сльозами на очах молять богів послати їм рятівників… Коли я розчулилась і зірвалася негайно перелізти через стіну, щоб допомогти стражденним, біловолосий вампір байдуже зауважив:
– Якщо хтось і залишився, то він настільки здурів від голоду, що зжере тебе з нутрощами і подякує небожителям за послану їжу, а коли трохи прочухається, накладе на себе руки, оскільки порушить гномівський Кодекс, який забороняє їсти м’ясне вечорами. Тому, лялечко, якщо тобі дуже хочеться щось шукати, почни з потайних ходів. Точніше, ви з Гентом займіться стінами та підвалами.
– А ти? – спитала я.
– А я виконуватиму свій обов’язок. Тобто бігатиму з висунутим язиком по місту і заглядатиму в кожну щілину.
– Може, хоч ворота відчиниш?
– Хіба для тебе є перешкоди, відьмо?
Я прикусила язика, щоб не пом’янути Реха і його діяння. Це ж треба так зганьбитися! Гартонця годувала, раділа, що вдалося обійти його несприйнятливість до ілюзій, а про такі елементарні речі не подумала…
Потренуватись на воротах мені не довелося. Гент, невпевнено відштовхнувшись від землі, перелетів стіну і, здається, зніс прихисток вартових. Важіль опустився, товсті смуги заліза зі скрипом розійшлися, і шлях у місто був вільний.
Камінь і скло – ось що впадало в очі. Жодних ям чи вибоїн, усе ретельно замощене… Навіть яскрава цвіль, що панувала всюди, обійшла проїжджу частину боком. І, зрозуміло, стіни теж були з каменю. Величезні вікна, за якими в багатьох будинках виднілися світляки, показували розкішне оздоблення приміщень. Переважно зелений колір, безліч штучних рослин… У моєму уявленні житла гномів мали зовсім інший вигляд.
– Вітальні, – сказав гартонець, помітивши мій зацікавлений погляд. – Житлові приміщення без вікон, а це данина моді.
– Зайдемо? – запропонувала я, вказавши на милий будиночок, у якому виднілося кілька іграшок.
Він зітхнув.
– Рено, повір, в цьому домі немає ні підвалу, ні комори. Тут жила молода навіть за гномівськими мірками сім’я, заощаджень якої не вистачило на нормальні стелі. Які таємні ходи, тим паче у старі шахти? Ти, напевно, не знаєш, але соціальне становище в підземному світі визначають саме за висотою стель. У великих містах, таких як Лірн або Треум, ми могли б вільно пересуватися, починаючи з кварталів власників рудників і заводів, а тут, боюсь, хіба що замок Старійшин буде придатним.
Чим далі ми просувалися, тим більше я переконувалася в словах Гента.
