Жовтий ліхтар, або Відьми грають чесно! - Олена Гриб

– Я тебе зловлю! – долинув із каміна спотворений голос Гента. – Тут просто скарбниця!

Уява миттю намалювала гори коштовностей, зібраних першопрохідцями. Алмази, сапфіри, смарагди та рубіни… Розум не встиг втрутитись, а я вже летіла вниз, уявляючи себе з переламаними руками-ногами на купі блискіток. Не скажу, що в захваті від дорогих прикрас, але презирливо морщити ніс у ювелірній майстерні – то одне, а побачити справжній скарб – зовсім інше.

Я впала у м’яке крісло з потертою шкіряною оббивкою, змусивши старі меблі ображено скрипнути. Обурено підняла очі на Гента. Той лише плечима знизав:

– Ти ж зовсім недавно погрожувала мені руки відірвати. Не люблю ризикувати.

Ну от, знову мені приписують якісь слова. Втім, якщо йому захотілося пограти в ображеного, нехай! Я не виправдовуватимусь і не розповідатиму, як усе було насправді.

– Це жарт? – з прохолодою в голосі запитала я. – Мені засміятися? До речі, де ж скарби?

У невеликому приміщенні розміром десять на шість чешів не було нічого, що хоч віддалено нагадувало б коштовності. Дерев’яний стіл у центрі, розхитане крісло, поїдена міллю шкура якоїсь тварини на підлозі, яскравий гобелен на пів стіни і безліч поличок з керамікою уздовж інших стін. Я б не дала за все це й двох серебриків, та й то чисто з любові до мистецтва і поваги до колекціонера.

За такими виробами навіть у Клус не треба їхати – їх у нашому Веселому кварталі штампують швидше, ніж встигають нав’язувати покупцям під виглядом подарунків.

«Візьміть букет, пане, і отримаєте вазочку безкоштовно! Пані оцінить вашу ощадливість!» – як багато винуватих чоловіків вірять цим обіцянкам… Їм би замислитися, навіщо продавцеві розорятися заради якоїсь незнайомої жінки, чий благовірний на старості (або з дурної молодості) загуляв, а коли весь запал вивітрився, почав прислухатися до ледь чутного голосу совісті. Ха! Зазвичай у вартість розкішного букета, всередині якого сором’язливо ховаються пом’яті, а часом і засохлі квіти, включена навіть ціна крапельок води, що надає пелюсткам свіжості.

Загалом, нічого нового я не побачила.

Гент поблажливо посміхнувся:

– Кожна з цих речей коштує більше, ніж імператор платить своїй гвардії за рік, а заради деяких із них Клус без роздумів розв’яже війну. Он там, – він кивнув на праву від гобелена з птахом стіну, – переважно артефакти, але я не стверджуватиму, що точно знаю, для чого призначений кожен із них. Інші речі мають здебільшого історичну цінність. Наприклад, – гартонець вказав на непоказний глечик у вигляді потворної жаби з крилами, що стояв на полиці біля лівої стіни, – це останнє зображення принцеси однієї з ельфійських автономій. Дівчина грубо відмовила шаману орків й поплатилася. Глечик з її зображення зробив гончар, чий син зловив невдаху. Її потім на ринку за гроші показували доти, доки чутки не дійшли до батька нещасної. Стали розбиратися, що до чого і хто винен, а жаба лапки протягнула. До речі, закоханий орк собі іншу жабу на наречену перетворив. Гарну! Тільки розмовляти вона не могла – як рот відкриє, квакати починає. Це ще до війни було, тому річ дуже раритетна.

Я уважно оглянула глечик. Жах! Чи то гончар геніальний трапився, чи то у Гента прорізався талант оповідача, але у виряченими очах тваринки відбивалася така туга!

– Запаяну амфору, – просвіщав мене гартонець, – Рех особисто вручив міністру Тревпіну. Той кілька років провів у Храмі Смерті, дякуючи богові за те, що  забрав тещу, і благаючи за жодних обставин її не воскрешати. Уяви, наскільки ж треба було ненавидіти ту тітку, аби щоразу, заглядаючи в Дзеркало Таємниці, бачити її у труні! Я не перебільшую, Рено, багато сучасників Тревпіна згадують про це в своїх мемуарах. Зрештою терпіння Реха лопнуло, і він віддав міністру душу сварливої тещі зі словами: «Якщо тобі не потрібна твоя родичка, то мені вона навіщо? Тепер сам відповідай за неї!». Університет Радіса з руками відірвав би таку річ, щоб дізнатися, чи дійсно там хтось є.

З побоюванням покосившись на пузату амфору, я перевела погляд на іншу стіну, де стояли переважно дрібні предмети – чашки, тарілки, блюдця, люльки і попільнички. Гент повернувся за мною.

– Дивись, он та маленька чашка з відбитою ручкою давним-давно належала Першому магу Радісу. Коли у великій війні настав переломний момент, і раса людей опинилася під загрозою повного знищення, він з’явився на одній з пиятик не-людей і виплеснув Лану в обличчя напій саме з цієї посудини. Відтоді й почалася їхня співпраця, а пізніше – дружба. Кожен клусець душу за неї продасть, щоб довести Радісу свою повагу.

– Скажи краще, щоб спробувати повторити його подвиг! – хмикнула я. – Відколи це в Гартоні цікавляться історією? Озираються в минуле, так би мовити? Ви ж тільки вперед і вперед, без зайвих думок і… це…

Під пильним поглядом синіх очей я чи не вперше в житті зніяковіла і зім’яла кінець тиради. Справді, чому мені весь час спадають на думку банальні фрази з байок про гартонців? Але ж і веллійці не ідеальні. Якщо в Гартоні хизуються силою і військовими вміннями, то в Веллі – працьовитістю і порядністю, а в Клусі – розумом і магією. Звісно, така громадська думка… Відносини між Клусом і Гартоном прохолодні, але жодна з держав не лізе на рожен: сила і вміння проти вміння і сили – хто може сказати, кому усміхнеться доля?

А з Веллійською імперією донедавна взагалі не панькались. Наш імператор тільки після смерті дочки і народження спадкоємця чоловічої статі взявся за країну. Стратив нечисленну братію, що облизувалась на трон, «за зраду», налякав великих землевласників, які уявили себе єдиною владою на ввірених територіях, і нагадав – уся «…Веллі – власність корони…». «Почистив» в’язниці, відправивши половину ув’язнених в рудники «…оплачувати своє перебування на казенних харчах…», а другу – в світ Реха, «…замолювати гріхи…». Оголосив стройову підготовку обов’язковою для знаті «…щоб уникнути насмішок над армією, якою нікому командувати». До речі, це все офіційні формулювання.