Жовтий ліхтар, або Відьми грають чесно! - Олена Гриб

– Лиш ясний погляд відкриє небо, – задумливо пробурмотів Гент.

Я ледь не вибухнула від обурення. Він на птицю дивився, а мене совість за скривджений Гартон і конкретного його представника гризла! Це ж треба таке уявити! Що за доля відьми – постійно думати про інших? Злій – як напаскудити, добрій – як допомогти… Навіщо ми взагалі існуємо? Адже люди і капості самі вміють робити, і за допомогу подяки від них не дочекаєшся.

– Та заплющ їй очі, хай не заважає! – Зі мною точно відбувалося щось дивне.

Я ж бо спокійна, врівноважена, можу тримати свої почуття під контролем… можу вибити зуб і послати за Крайні гори, але це так, в особливих випадках. А птах дійсно свердлив нас поглядом, немов бажаючи встромити пазурі в непрошених гостей. Не варто повторювати, що був він як живий.

Гартонець слухняно (а, може, йому самому не терпілося поекспериментувати, і лише присутність дами стримувала гарячого… прокляття, знову байки в голову лізуть!) натиснув на жовтий огранений камінь, що служив птиці оком, потім – на другий. І нічого не сталося. Ми ретельно оглянули гобелен, стіну за ним, підлогу і стелю. Нічого… Залишалося повірити в те, що фраза про ясний погляд і небо була лише цитатою.

– А там що за важіль? – Я помітила в кутку під стелею якусь закарлюку і відразу ж потягнулася до неї.

– Не чіпай! – Гент відштовхнув мене, тільки було пізно.

З’їдений іржею метал залишився в моїй руці. Ззаду щось заскреготало. Ми обернулися, щоб побачити, як кам’яна плита, що служила підйомником, зайняла своє місце в стелі.

– Я, звичайно, радий залишитися з тобою наодинці, Рено, але це вже явний перебір, – зітхнув гартонець.