Жовтий ліхтар, або Відьми грають чесно! - Олена Гриб
Нарешті Гент згадав Реха і припинив безглузде заняття.
– Даремно бога Смерті ображаєш, – не втрималась я, – як-не-як, незабаром із ним зустрінемось. Уяви тільки – стоїш ти перед вратами в його світ, готуєшся побачитися з родичами, а Рех каже: «Куди прешся?! Твоє місце зайняте тими, кого ти до мене відсилав! Котись-но примарою гуляти просторами батьківщини, поки якийсь некромант тебе не захомутає і не пристосує для брудних справ… », і хрясь стулками перед самим носом!
– Рех ніколи так не скаже. Ось Лівайя – запросто.
– Богиня кохання? – скептично уточнила я. – А ти з нею розмовляв?
– І з богом Смерті теж. Гарна він людина. У сенсі, бог. Виконує свої обов’язки, та ще й монастирем керує. Повір, Рено, він найадекватніший бог із усіх дванадцяти. Ти коли-небудь відвідувала Храми?
– Звісно! Гадаєш, наша сім’я не може дозволити собі показати дітей богам?
– Як на мене, йдеться про показування богів дітям, – блюзнірськи заявив Гент, – тому що богам начхати на паломників, хіба що принц на кшталт нашого Арголіна удостоїться кількох ласкавих слів і туманного пророцтва.
Світляк сліпуче спалахнув і погас. Тепер жовті очі птиці залишилися єдиним джерелом світла. В їхньому тьмяному сяйві фігура гартонця, що невпинно рухався від стіни до стіни, здавалась величезною, а кімната – зовсім крихітною. Склепом вона мені видалась! А стеля взагалі аж тиснула на потилицю…
Краще б тут гноми бігали! Я б дивилася на них і раділа просторам приміщення.
– Генте! – До паніки залишалося зовсім небагато.
Він завмер.
– Що трапилось?
Моя уява миттю намалювала все, що може трапитися в замкненому підвалі чужого будинку мертвого міста, та ще й у світі гномів.
– Сядь! – прозвучало злегка роздратовано, – Будь ласка, – довелося додати, щоб не бути грубіянкою. – Ти заважаєш зосередитися!
Навіть якщо він глузливо посміхнувся, я в напівтемряві цього не помітила.
