Жовтий ліхтар, або Відьми грають чесно! - Олена Гриб
Один рух – і глиняний виріб відсунутий убік, а за ним – всипаний жовтими камінцями важіль.
Гент різко схопився, амфора захиталась і впала на підлогу.
– Обережніше! – крикнула я. – Там же найстрашніша теща!
Він засміявся:
– У мене була теща-відьма. Гадаєш, є щось гірше?
Коли гартонець відійшов з прямої лінії між гобеленом і важелем, права стіна зникла разом із полицями. За нею темніла діра, наполовину перекрита двома кам’яними плитами.
Ледве Гент ступив у цей таємничий коридор, прохід почав закриватися.
– Чому це була?!
Кам’яні стулки сходилися з жахливим скреготом, тому не впевнена, що він почув мою репліку. Шкода! Такий привід розкрити йому очі й повідомити, що ми досі одружені…
– Ти не йдеш, Рено?! – гартонець перекрикував камінь. – Залишаєшся?! Я повернусь за тобою!
Я вірила, що він повернеться, та залишитись у цьому розкішному склепі не могла. Життя – це рух, і нехай мені зовсім не хотілося лізти в темряву, чекати було набагато гірше. Ні, нехай краще серце калатає в передчутті небезпек, ніж завмирає від побоювання…
Щілина між кам’яними плитами стискалася повільно, немов давала час на роздуми. Очі Гента розгорялися все яскравіше. Здається, він збирався повернутись, але – не міг. Наче назад шляху не було.
Я зловила себе на думці, що воліла б зробити вибір, керуючись серцем, а не розумом.
Чому ж так неспішно рухалися стулки?..
«Я повернусь за тобою!» – у мене не було причин сумніватися в його щирості. «Твоє життя довге, але вразливе, відьмо…» – і чому постійно згадуються слова перевертня? «Обов’язок жінки…» – що?!
Мій сміх рознісся по кімнаті. «Головні правила поведінки для благочестивої пані», цей грубезний манускрипт, який зібрав забобони нашого суспільства, я щиро ненавиділа і регулярно купувала лише для того, щоб вручити черговій пасії брата, яка надумала вимагати «узаконення стосунків, а то татко і матінка до нічних побачень ставляться упереджено».
Це було як пробудження! Немов хтось струснув мене і сказав: «Рено, час повертатися! Ти не можеш роздумувати! Е-гей, Рено, ти вже тут?».
– Довго ж ти розмірковувала, відьмо. – Гент не здивувався, коли я перетнула межу. – Мені на якусь мить здалося, що залишишся там як замкнена принцеса в очікуванні принца.
– На континенті немає принців відповідного віку, а чекати, поки виросте Арголін, занадто довго… Та й не конкурентка я гномці.
Зненацька стало тихо. Стулки зімкнулися, камінь не скреготав, необхідність кричати зникла.
Як і шлях назад.
– Рено, ти не уявляєш, як я вдячний за твій вибір.
Коротка фраза, але у мене ніби виросли крила. Я йому потрібна, він за мене турбується, хоче бути поруч…
– Інакше довелося б шукати не тільки вихід звідси, але і вхід у підвал. Здається, разом із важелем там уся система підйому розкришилася, – продовжував гартонець. – Чому тобі смішно?
