Жовтий ліхтар, або Відьми грають чесно! - Олена Гриб
– Я перший, кого Лан… зробив таким, як він, тому що… я… я…
Моя долоня м’яко торкнулася його губ.
– Тому що ти пообіцяєш запросити мене на вишукану вечерю і за келихом вина розкажеш усе від початку до кінця. Обіцяєш?
Гент дивився так, ніби бачив мене вперше. І не можу сказати, що мені не подобався його погляд. У ньому змішалися полегшення і надія. А ще – захоплення.
– Я… клянусь, ми ще вип’ємо вина… і поговоримо.
Такий настрій припав мені до душі.
– То що ти хотів запитати, пане суджений?
Гартонець не підтримав жартівливий тон.
– Пам’ятаєш той день, коли ми одружилися? Тобто вечір?
– Угу. – Я відразу ж насторожилась.
– Коли ти створила першу ілюзію?
– Угу.
– Тоді… ти ніби щось смажила на багатті?
– Угу.
– І цим можна харчуватися?
То он до чого ці дивні запитання! Він про мене дбав, а я… Ха, якщо гарненько подумати, моя майстерність стане в пригоді!
– Генте, ти геній. Нумо заплющ очі й нічому не дивуйся!
Гартонець підозріло примружився, але моє прохання виконав. Не сумніваюся, він очікував на поцілунок. Сподіваюся, шматочок теплого яблучного пирога його не розчарував! Так, вони з Ланом не бачили моїх ілюзій, проте що заважало їх відчувати?
«Даремно ти погодилася надіти кільце вампіра, відьмо…» – сказав тоді перевертень.
Може, й даремно… Цікаво, як відреагує Гент на те, що ми одружилися після завершення його перетворення і я аж ніяк не вдова переродженого чоловіка?
