Жовтий ліхтар, або Відьми грають чесно! - Олена Гриб
У минулому житті мені здавалося, що сірий – найнудніший із кольорів. Це брехня. Стількох відтінків не мають навіть фарби з Клуса.
Кинджал ще тремтів на підлозі, видаючи мелодійний передзвін, а я вже знав – цей Рятівник давно втратив свій скарб – душу. І, зізнаюся, мене не турбувало, в чиєму тепер тілі розгулює Білий.
Мені була потрібна кров. Тільки тепла солона рідина, в якій гасли іскорки життя, мала значення, а інше…
Маргет почав наближатися. Він здавався приголомшеним і, як не дивно, переляканим, але не зупинявся. За мить я зрозумів – це не він рухається. Залишки людського розуму гнали мене геть, а ноги несли вперед, стукаючи кігтями по гладких плитках.
Переляк на обличчі ватажка послушників переріс у справжню паніку. Вбивця відступив. Повільно, наче не вірячи самому собі, Маргет ішов назад, поки його спина не вперлася в стіну. І зник. Як у таверні «Троянда на якорі»…
Запах крові, що пролилася з його рани, утримував мене в образі звіра. Дивно, обезголовлене тіло Подарованоі не викликало жодних почуттів, навіть гастрономічних… Бідна дівчинка.
– Бідна дівчинка… Чому ж вона не розрахувала час?
Я закрутився на місці, намагаючись зрозуміти, хто вимовив ці слова. Голос чоловічий, це точно.
– В душі вона залишилася людиною…
Та де ж він?
– Як важко з новим тілом… Ніяк не вгамується! І думки дивні… Стояти!
Послушники, що ввірвались до зали, різко зупинились.
– Длай, Беріак, Жерет, Шлав, Ліссай… а де решта? Гаразд, це потім. Зробіть Коло Поваги!
Я сам не помітив, як повернулися кольори. Стояв і дивився на послушників, що оточили мене нерівним кругом. А потім вони вклонилися. Мені.
– Як приємно повернутися! Прокляття, невже це тіло паралічного? Навіть пальцем уже ворухнути не можу! Тільки б не магія…
Волосся дійсно може ставати дибки… Це я відчув на власній шкірі, коли зрозумів, що чужий голос звучить у моїй голові.
