Жовтий ліхтар, або Відьми грають чесно! - Олена Гриб
– Що ж тут відбувається, га? – тихо вимовив біловолосий. – У них не буває воєн і повстань…
– Все трапляється коли-небудь вперше, – філософськи зауважила я. – А чому ти… – і замовкла.
Слова Гента виявилися пророчими.
Там, де коридор закінчувався, виднівся вільний простір, а біля виходу на притулених до гладкої стіни списах шкірилися два обвуглені черепи. Поза сумнівами, не гномівські.
– Це люди? – діловито поцікавився гартонець.
Лан потикав пальцем у чорні діри, підібрав з підлоги відпалу нижню щелепу одного з черепів.
– Якщо нічному вампірові відірвати голову і помістити її в плавильну піч, то вийде щось схоже… і не питайте, звідки я про це знаю. Рено, скажи чесно, чи є сенс просити тебе повернутися туди, звідки ми прийшли?
Сенс був, і я б з радістю скористалася привабливою пропозицією.
– Портал у зворотному напрямку не працює? – напівзапитально нагадав Гент.
– Маєш на увазі, що як помирати, то всім разом? – важко було втриматися від шпильки. – Гаразд, ходімо. Гартон, як завжди, лідирує?
– Пропоную тимчасово перервати з’ясування стосунків. – Помаранчеві очі Лана дивилися, не кліпаючи. – Я йду попереду, тому що вмію це робити. Ти йдеш позаду, щоб нікому не заважати. А Гент залишається тут, поки не зможе приєднатися до процесу. Та не так же, Рех тебе забирай!
Остання фраза адресувалася не мені.
Гартонець сидів навпочіпки, схиливши голову вниз. На світлому волоссі не залишилося жодного сліду крові, зате воно немов палало. Ще одна загадка… і синє світло в його очах здалося мені майже звичним.
– Боги, ти зовсім не тренувався! Досить тріпати нам нерви. Вимикай це диво-дивне, не маю часу тебе налаштовувати. Ідеш за Реною і працюєш живим щитом. Сподіваюся, у тебе вистачить вправності не перетворитися на мертвий вантаж. Ходімо нарешті!
Коридор вивів нас на широкий карниз, звідки відкривався прекрасний краєвид на обитель гномів. Напевно, мені треба було захоплюватися низькими, здаля наче іграшковими будиночками, грибними полями і сріблястими трубами водогону, що оперізували місто, але я не могла відвести погляд від горизонту, дивуючись неймовірним розмірам цієї печери.
– Ось так і з’являються легенди про мертві міста, – тихо сказав Лан. – Поля не прибрали, жителів не видно… А найголовніше – немає диму. У підземеллях вогонь вирішує усе. Облиште бойовий порядок. Там немає ні ворогів, ні друзів. Нікого там немає…
– Сюди ж навідуються з інших селищ, – впевнено припустив гартонець.
– Особливістю цього міста було те, що воно спілкувалося з іншими винятково за допомогою порталів. Якщо вони перекриті…
– Не могло ж ціле місто просто вимерти? – не вгамовувався Гент. – Мелоський портал працює! Та й запаси їжі довгобороді роблять на сотні років наперед. Там хтось має бути.
– Ти бачиш дим? – втомлено запитав біловолосий вампір.
– Нічним вогонь не потрібен.
Не знаю, навіщо я це сказала, але мої думки постійно крутилися навколо Сім’ї.
– Нічні… – Лан серйозно задумався. – Скрізь нічні… Прекрасна ідея, Рено, просто чудова! Нам би вибратися звідси, а потім ми зробимо з неї відмінний привід втрутитися в мелоські справи.
