Жовтий ліхтар, або Відьми грають чесно! - Олена Гриб

{Навагрем}

У далекому-далекому минулому, коли пригоди хвилювали мене значно більше, ніж дівчата, в мої руки потрапила книга Беста Влайского, під псевдонімом якого ховався придворний лікар Дісон, «Імператорське полювання та його особливості». Як саме потрапила, смішно зізнаватися, але в тій історії фігурували суперечка з Реною на десять щигликів, бібліотека Його Величності, половина палацової гвардії, надто висока стіна і батьківський пасок.

Гаразд, не буду про сумне. Здобутий мною скарб (неабияк пошарпаний під час біганини по Імператорському саду) розповідав про захоплююче життя на природі. Списи, луки, ножі і топірці – очі розбігалися від опису всілякої зброї, за допомогою якої знать змагалася у вбивствах. І, звісно, автор не оминув увагою звірів, що мешкали в угіддях Малдраба Четвертого. Кольорові ілюстрації додавалися.

Весь подальший тиждень я носився з цією книгою як ненормальний, благаючи рідних «подивитися полювання». Рівно через сім днів батько, який все ще мучився через моє жорстоке побиття (так, я кричав як різаний, але тому, що татовому коліну діставалося набагато більше, і мені важко було стримувати сміх), здався. Він домовився з якимось знайомим, і одного літнього ранку ми опинилися в мисливському будиночку десь у передмісті Влаї.

Не стверджуватиму, ніби природа мені особливо сподобалася. Слизька трава приховувала гостре каміння, гілки під ногами раз у раз ламалися з оглушливим тріском, комарі й ґедзі дошкуляли неабияк… Що тут привабливого для хлопчака, звиклого до комфорту столиці? А ось будинок, в якому ми провели одну-єдину ніч, я навряд чи коли-небудь забуду.

Його стіни були складені з грубо обтесаних колод, дах вистилала золотиста солома. Ідеальне місце, щоб уявляти себе відважним першопрохідником, який осів на диких землях. Батько стверджував, що під час будівництва не використали жодного цвяха, тільки я тоді не міг у це повірити.

Той будиночок на одну кімнату, що поєднала функції кухні, вітальні та спальні, багато разів спливав у моїй пам’яті як наочний доказ давньої життєвої мудрості: «Обережніше з бажаннями».

Так ось, саме таку конструкцію з колод значно більшого діаметру в Крайніх горах називали фортецею. І промовляли це слово з гордістю та повагою! Навіть Подарована, вивівши мене до західного перевалу, вказала на дерев’яний будинок і, ретельно приховуючи благоговіння, оголосила:

– Це – фортеця!

Мій план ґрунтувався на тому, що ми прийдемо до Білого як паломники.

Дурний план, чесно кажучи.

Може, дівчисько (язик не повертався називати її дівчиною – надто вже мала) під кількома шарами бруду й могло зійти за аборигенку, але я виділявся серед худорлявих жилавих горців як дуб у сосновому лісі. Або як гірський баран в отарі гірських кіз… Останнє порівняння найточніше, тому що я сповна усвідомив марність свого маскування, лише вийшовши на відкритий простір перед фортецею.

Подарована запевняла, ніби вклонитися Білому приходять натовпи, причому більшість відвідувачів – кочівники. Не думаю, що вона навмисно хотіла ввести мене в оману, проте її твердження абсолютно не відповідало дійсності. І це м’яко кажучи! Перед фортецею я не побачив нікого, крім зрадників із селища, та й ті боязко тулились одне до одного.

Вождь вівчарів і кілька його поплічників ледь глянули на мене. Вони мали засмучений вигляд, тому я вирішив, що послушники відмовилися допомагати в моєму затриманні.

– Гадаю, велику жертву зажадали, – прошепотіло з-за мого плеча дівчисько. – Не менше двох овець. Ти очі не забувай ховати! І мене сховай.

Я слухняно мружився і думав про те, що добровільно пхаю голову в пащу крокодилові.

Ідея «прикинутися кочівником з півдня» здалася просто ідіотською. Довга спідниця з жорсткої трави пасувала дикуну, хоча я сумнівався, що на півдні зростає саме ця трава, зірвана в найближчій заболоченій низині. Візерунок, намальований синьою глиною на червоній, повторював обриси моїх шрамів, зате шкіра страшенно свербіла. Підняте вгору волосся з безліччю приліплених пір’їн додавало мені чужинського вигляду, тільки одне діло – забавлятися, зображуючи вигаданого персонажа, а інше – заявитися до тих, хто пам’ятав, які на вигляд мої нутрощі. Залишалося сподіватися, що пам’ять у послушників набагато гірша, ніж мистецтво бою.

Дві пари глибоко посаджених очей охоронців зміряли мене з ніг до голови. Я мимоволі зіщулився і ляснув рукою по стегну, відчувши легкий укол. Комар чи бджола? Та яка різниця! Головне – послушники. Невже зараз їхні байдужі обличчя осяє спалах спогаду? Пастухи мене не впізнали, але вони явно почувались не в своїй тарілці, їм було не до розглядань.

– Хто?

Я б поклявся, що жоден з охоронців не розкривав рота. Вони взагалі здавалися вирізьбленими з темного дерева статуями, що прикрашали ґанок, і лише рух їхніх повік видавав життя.

Відчутний стусан під ребра примусив мене відповісти:

– Н-н-на-і…

«Навагрем із Влаї» – ледь не сказав я, але язик почав заплітатися й видавати окремі звуки.

– Навіщо?

«Повернути Білого, щоб він сам розгрібав своє лайно» – хотілося відповісти, а вийшло:

– П-пов-ве-е-е…

Я ледь втримався, щоб не торкнутися губ. Мною маніпулювали, причому з обох боків! Послушники вимагали правду, застосовуючи магію, а Подарована… Та бути не може, що вона настільки сильна. Навіщо моя допомога тій, що здатна вкласти в чужу голову думки? Втім, ні, думки і слова – різні речі. Цікаво, вона може керувати тільки мовою чи й… Не хотілося б перевірити це на власній шкурі.