Жовтий ліхтар, або Відьми грають чесно! - Олена Гриб

– Рятівник у тебе?

– Рятівник? – Тепер уже вона хмурила брови.

– Чорний ніж, яким убив себе твій батько.

Дара не зомліла, не влаштувала істерику і не почала захоплено заглядати в очі, питаючи: «Як ти здогадався?». Вона спохмурніла і коротко кивнула:

– Так.

Варто визнати: незважаючи на невдоволення, дивилася вона з повагою. І наставницькі нотки зникли. Загалом, я начебто піднявся до рівня рівноцінного партнера, який заслуговує більшого, ніж використання втемну. Чи я помилився і донька Білого, яка культивувала в мені ненависть до послушників, була на десять років молодшою, ніж мала бути б, здатна з’являтися з нізвідки і бліда настільки, що навіть бруд не міг це приховати, безневинна овечка? Ага, звичайно!

– Вмийся, а то нагадуєш безпритульного хлопчиська.

– А ти хочеш, щоб я нагадувала богиню?

Я підхопив жарт:

– Таких чудес навіть клуська магія не…

І замовк. Вона не жартувала. У долині Білий вважався богом, а що його відрізняло? Сила, здібності, колір волосся і шкіри. А спершу що в очі впадає? Правильно, зовнішність. Зустрічають за одягом, так? У нашому випадку – за білою шкірою. І є така підозра, що під пилом і брудом Дара приховувала світле волосся. Для місця, де ніколи не чули про існування не-людей, причин обожнювання досить.

– Чому б тобі не прийти до послушників і не навчити їх жити згідно з твоїми бажаннями?

– Тому що повернувся Закітай.

– Хто це? – Чесно кажучи, я почав втомлюватися. Невже їй важко розповісти все за порядком, як тоді, вночі?

– Один із тих, хто пішов з долини. Він узяв ім’я якогось відомого у великому світі вбивці. Маргет – так його звати тепер. Він не потерпить, якщо з’явиться нове вчення. Він багато чому навчився і не боїться бруднити руки, а ті дурники… Вони – як стадо: куди поженуть, туди й підуть.

Дивно чути, щоб так відгукувалися про послушників. Без страху і відрази, з безкінечним жалем про те, що пропадає прекрасний матеріал для перероблення.

Сподіваюся, ми розмовляли про одного й того самого Маргета.

– А якщо повернеться Білий?

Дара презирливо скривила губи:

– Нічого не зміниться. Він вважає їх своїми дітьми і не боротиметься. Він – слабак, що уникає відповідальності!

Загалом я б із нею погодився, ось тільки…

– Він – твій батько.

Моє зауваження вивело її з рівноваги. Вперше за наше недовге знайомство дівчисько закричало. Можливо, це й було її справжнє обличчя.

– Мій батько?! Мого батька Білий зробив калікою, а після його смерті підібрав мою матір! Вона жила з ним, проклинаючи себе щомиті, і лише необхідність піклуватися про мене завадила їй відразу піти за чоловіком, як велить звичай нашого племені! Мені було тринадцять, коли я стрибнула в Криваве озеро, а він витягнув мене і нав’язав це прокляте існування! Всі кажуть, я маленька, оскільки багато хворіла в дитинстві! Ха-ха, мені потрібно дякувати Білому за можливість жити! Ненавиджу! Чому ти так дивишся? Так, я нарешті можу не грати! Не подобається? Красива історія про любов усім більше до душі! А кому потрібна правда? Кому, воїне? Ось я зірвалася і розповіла правду, а ти хмуришся. І ти не підеш зі мною у фортецю, еге ж? Допомагати беззахисним – це одне, а захоплювати владу – зовсім інше, так ти вважаєш? І плювати! Коли ти з’явився, я вирішила, ти такий же, як ми… Я щиро запропонувала тобі свою кров! Так, я ненавиджу Білого! Я хотіла б особисто всадити йому кинджал у груди! Я…

– Що тобі заважає? – перебив я її. – На поклоніння допускають усіх бажаючих, хіба ні? Іди і убий його ще раз, тим паче, зброя у тебе є.

– Там скляна кришка, – прозвучало невпевнено.

– Я її розіб’ю. І ти можеш її розбити.

– А послушники?

– Ти вмиєшся.

– Маргет?..

– Його потрібно знищити насамперед.

– Тоді ходімо? – схоже, вона не вірила, що я не насміхався.

– Показуй дорогу, Подарована.

Я прийняв рішення. Кожен має відповідати за свої вчинки, і мені зовсім не було шкода ні Білого, ні Дару. Нехай спробують самі у всьому розібратися.

Хоч як це не прикро, та боги чудові, лиш коли можна говорити від їхнього імені.

***

{Рена}

Головний мелоський «гномівський колодязь» розташовувався у лівому крилі міської ратуші. До речі, ратушею цю будівлю іменували чисто номінально, оскільки офіційного уряду місто не мало. Але Сім’я не проводила «неофіційні» зустрічі в своєму особняку, тому висока, з вузькими вікнами і зубчастими вежами споруда стала ідеальним рішенням.

Нічого спільного з тими входами у підземний світ, про які я чула, цей колодязь не мав. По-перше, в ньому не було ні краплі води. По-друге, не вимагалося стрибків униз головою – завбачливі мелосці встановили підйомник. І, по-третє, за все доводилося платити.

Всім, крім правителя Дивного Лісу.