Ніч у самотньому жовтні - Роджер Желязни
— Зараза! — сказав я. — Забув. Треба з ними щось зробити.
— Тепер маю дещо закопати, — сказала кішка. — Спробую вибратися до тебе пізніше.
— Так. Я теж маю трохи справ.
Я знову зробив обхід, тоді пішов до полісмена та відтяг його ще далі. Тепер я міг порівняти й виснував, що задубілі трупи тягати легше, ніж гнучкі, а цей саме знову пом’якшав.
Прийшов вечір. Джек знову зазбирався в місто. На цьому етапі Гри завжди треба терміново добути кілька інгредієнтів. Цього разу місто роїлося патрульними, декотрі з яких ходили парами. Промайнула Шалена Джилл, змусивши кількох перехожих озирнутися вслід; крізь одчинені двері якогось генделика я побачив самотнього Растова за пляшкою горілки й чаркою (цікаво, як у таких випадках ведеться Вапнюзі, якщо він усередині?); пробіг подібний до Бубона щур, несучи в зубах палець; продибав Оуен із парою замурзаних вугіллям приятелів, співаючи щось нерозбірливе валлійською; показався Морріс у перуці, вбраний як жінка й густо нафарбований, попід руку з Мак-Кебом.
— Народ гуляє, — відзначив Джек, — поки ще не закрутилося по-справжньому.
Кудлатий чолов’яга з пов’язкою на оці, збіса кульгавий, а ще й сухорукий, прошкандибав повз нас, продаючи олівці з цинового кухлика. Я завмер у стойці, коли він ще навіть не вийшов із туману, за запахом упізнавши замаскованого Великого Детектива. Джек купив олівця, щедро заплативши.
— Спасибі, начальнику! — пробурчав продавець і пошкутильгав геть.
Цього разу наш пошук був украй тяжкий і, мушу зазначити, господар пішов на незвичний ризик. Коли ми тікали від численних патрульних-свистунів, ліворуч відчинилися двері й знайомий голос покликав:
— Сюди!
Ми пірнули всередину, двері за нами м’яко зачинили, а за кілька хвиль я почув, як повз пробігли полісмени.
— Дякую! — прошепотів Джек.
— Радий допомогти, — відказав Ларрі. — Здається, нині всі наші в місті.
— Час наближається, — сказав Джек, аж тут із його пакунка потроху закапало.
— Маю рушник, можете скористатися, — запропонував Ларрі.
— Дякую. Звідки ви знали, що він може стати в пригоді?
— Я передчуваю, що буде.
Цього разу він нас не проводжав. Проминувши міст, я відпросився в господаря й побіг волокти труп. Щось його вже знайшло й трохи понадгризало, але тіло й досі було майже ціле.
Борючись із тягарем, я наче почув, як зі мною звідкись ізгори привіталася Сірохвістка. Але рот мій був зайнятий і я не хотів припиняти роботу, щоби глянути, чи мені не здалося.
16 жовтня
Поспав як убитий, прокинувсь розбитий, пішов на обхід.
— Як щодо афганочки? — спитало Те, що в колі, прибравши прекрасної аристократичної подоби.
— Даруй. Я нині перевтомлений.
Воно лайнулося мені вслід.
Плазуни в дзеркалі сьогодні збилися в одну синювату купку. Чому — я не зрозумів. Чергова життьова таємничка...
Зовні я знайшов мертвого кажана, пришпиленого до дерева арбалетною стрілою. То був не Голка, просто якийсь цивільний. Щось із цим треба було робити...
Я повернувся до тіла, яке встигло втратити ще кілька фрагментів, та й пахло не надто приємно, і відтяг його до наступного сховку. Але душа моя до роботи ніяк не лежала. Далі я йти не міг. Розвернувся й рушив додому. Щелепи нили, шия боліла, лапи муляло.
— Хочу померти. Хочу померти, — почувся голосок ледь не з-під ніг.
— Вапнюго, що сталося? — запитав я.
— Хазяїна знудило просто тут. Я скористався нагодою й виліз. Хому померти.
— Якщо й далі лежатимеш на дорозі, якийсь віз таки виконає твоє бажання. Повзи ліпше на узбіччя. Ходи-но, допоможу.
Я відніс недужу рептилію в кущі.
— Що мені робити, Нюху?
— Лежати на сонечку й виводити гидоту з потом. Пити багато рідини.
— А чи це того варте?
— Згодом тобі полегшає. Повір мені.
Залишивши його стогнати на каменюці, я дістався додому й поплентався на обхід. Господаря не було. Я поспав у вітальні, прокинувся, поїв, знову задрімав.
Пізніше почулися Джекові кроки перед парадним входом. З ним хтось був. За кроками супутника я впізнав Ларрі Телбота. Вони спинилися зовні, провадячи бесіду, яку, либонь, завели були дорогою. Схоже, вони прийшли з відділку констебля Теренса, куди їх та ще кількох сусідів запросили на допит, що його проводила міська поліція стосовно зниклого офіцера, якого я тягав полями. З їхніх слів я зрозумів, що вслід за ними прийшла ще одна група сусідів, яка прагнула дальшого розслідування. У моєму теперішньому стані мені було байдуже, чи знайдуть вони ті останки.
—...а вікарій Робертс так люто зиркав на кожного зі свого стільця, ніби ми всі в тому винні, — казав Ларрі. — Яке взагалі він має право вести офіційне розслідування? Він же схиблений на всю голову.
— Наше щастя, — відповів Джек. — Інакше до нього могли б дослухатися уважніше.
— Правда. Якщо когось і треба прикінчити, то це його.
— У такому разі його видіння стало б вірогіднішим.
— Звісно.
Зітхнувши, Ларрі повів далі:
— Я просто випускаю пару — бісять мене ті, хто ускладнює й так складні речі.
Він знову зітхнув і додав:
— І чого це він припхався без свого арбалета...
— Ото був би номер!
Обидва хмикнули.
— Ларрі! — раптом мовив Джек. — Мушу визнати, що не розумію вашої ролі в цьому всьому. Ви, очевидно, обізнані; я певен, що ви розумієте, що робите; не можу заперечити, що ви стали нам у пригоді. І я вдячний за це. Але щось не схоже, щоб ви збирали складники на формування утвору сили, хай би в який бік він був сфокусований. Зізнаюся, коли під час першого візиту ви практично відкрито проголосили, що зачиняєте, мені це здалося простакуватим. Але тепер я підозрюю, що навіть це було не випадково. Хай як, я й досі не помітив, щоби ви зробили хоч щось для досягнення тієї мети, не кажучи вже про створення оборонних засобів на прийдешні дні. Якщо це й справді так, ви самі напрошуєтеся на біду, бо розкрили свою приналежність і досі не забралися з території Гри.
— Я сказав лише вам, Джеку, — відповів Ларрі.
— Чому?
— Я, звісно, зустрічався майже з усіма іншими. Але щось у вас — може, це має стосунок до пса — переконало мене, що я сміливо можу розповісти
