Ніч у самотньому жовтні - Роджер Желязни

Доробивши своє, Сірохвістка мовила:

— Я хотіла поговорити з тобою про кілька речей.

— Кажи.

— Почнімо з найважливішого. Це тобі ліпше побачити.

Я пішов за нею з подвір’я.

— Учора до констебля Теренса приїздив полісмен із Лондона, — повідомила вона. — Ми з Вапнюгою бачили його на гнідій кобилі.

— То що?

— Згодом Крутько помітив, як та кобила пасеться в полі, і сказав про це мені як про щось дивне. Ми обшукали ту місцину, але вершника ніде поруч не було. За трохи часу ми пішли звідти.

— Треба було мене покликати. Я міг би взяти слід.

— Я заходила. Тебе не було.

— Мав деякі справи... Хай там як, що трапилося?

— Пізніше я була в іншому полі, біля вас. Саме туди ми оце йдемо. Там злітало-сідало двійко ворон, ніби вони щось поїсти знайшли. Як виявилося, саме так і було. Вони видзьобували очі полісмена, який лежав у бур’янах. Ось саме попереду.

Ми підійшли. Птахів уже не було. Очей — теж. Чоловік був у однострої. Хтось перерізав йому горло.

Я сів і заходився роздивлятися.

— Не подобається мені це, — мовив зрештою.

— Так я й думала.

— Заблизько. Ми ж через дорогу живемо.

— А ми — ондечки.

— Ти ще комусь казала?

— Ні. Отже, це не один із ваших трупів. Або ж ти чудовий актор.

Я похитав головою.

— У цьому жодного сенсу.

— Хіба ж Джек не має магічної влади над якимсь ритуальним клинком?

— А в Оуена є серп. То й що? А в Растова — дивовижна ікона, що її написав один божевільний араб[5], зрікшись ісламу. Але чернець міг скористатися кухонним ножем. А в Джилл є мітла. Та вона теж могла знайти щось, чим можна перерізати горлянку.

— То ти знаєш про ікону!

— Звісно. Моя робота — відстежувати знаряддя. Я ж спостерігач, не забула? А в Графа, імовірно, перстень, а в Доброго Доктора — чаша. Гадаю, це звичайнісіньке вбивство. Але тепер ми маємо труп по сусідству, і не просто якийсь там труп. Труп полісмена. Буде розслідування і, визнай, усі ми — підозрілі особи, яким є що приховувати. Ми збиралися пробути тут лише кілька тижнів. Якомога більше активних справ ми поки що робимо десь-інде. Тут ми намагаємося не привертати зайвої уваги. Але всі ми — зайди з дивним минулим. Це добряче попсує плани.

— Якщо тіло знайдуть.

— Так.

— А ти не міг би вирити яму, зіштовхнути туди труп і закидати? Як ото велетенську кістку?

— Щойно почнуться пошуки, свіжу могилу помітять. Ні. Його треба забрати звідси.

— Ти досить великий, щоб його відтягти. Може, до руїн церкви? І скинути в отвір?

— Теж заблизько. І це може сполохати Графа, який утече, щоб його, бува, не знайшли там люди.

— То що?

— Я б волів знати, де він. Якщо він кудись перебереться, доведеться знову його шукати...

— Я про труп, — перервала вона цікавий перебіг моїх думок.

— Думаю, думаю... До річки аж занадто далеко. Але, може, я зміг би дотягти його туди з перервами та й скинути у воду. По дорозі є багато місць, де труп можна тимчасово ховати.

— А що з кобилою?

— Можеш поговорити з Вапнюгою? Розкажи йому, що сталося, поясни наші резони. Коні часто бояться змій. Можливо, він міг би налякати ту конячку, щоби вона втекла до міста.

— Варто спробувати. Може, перевір, чи впораєшся з тілом?

Я обійшов мертвого, схопив за комір, напружив лапи й потягнув. Він чудово ковзнув вологою травою. Та й не таким важким уже виявився, як здавався.

— Так, можу рухати. Звісно, не одразу туди, але звідси принаймні заберу.

— Добре. Піду-но гляну, де там Вапнюга.

Вона побігла, а я заходився далі тягти полісмена, спотворене обличчя якого дивилося в небо. Цілий день я то тягнув, то відпочивав. Двічі ховав труп: один раз — коли поруч з’явилися люди, другий — коли прийшов час іти додому й робити обхід. Те, що в морській скрині, сьогодні знову здійняло бучу. Коли я тяг далі, повз мене таки протюпала кобила.

До вечора я геть знесилився та повернувся додому подрімати й попоїсти, сховавши мерця під деревця. Ще й півшляху не здолав.