Ніч у самотньому жовтні - Роджер Желязни
— Легко перевірити! — була відповідь. — Хвилинку. Є! Міняймося?
— Авжеж! Лови!
Щось майнуло в повітрі, а далі з тріскотом покотилося з пагорба. Хтось заметушився.
— Годиться! Тримай печінку!
Вище на схилі щось ляпнуло, хтось пробурмотів:
— Зловив!
— Агов! — озвалася лівіше жінка. — Коли вже мова про таке, черепа не знайдеться?
— Чому ж ні! — відповів другий чоловік. — Що даси?
— А що треба?
— Пальці!
— Гаразд! Зв’яжу їх докупи мотузочкою!
— Лови череп!
— Є! Чекай, зараз кину твоє!
— А чи не має хтось зламаних хребців повішеника? — спитав низький чоловічий голос із угорським акцентом десь далі праворуч.
Зо хвилину панувало мовчання. Тоді хтось гукнув:
— Є тут якісь потовчені! Але як це з ними сталося — хтозна!
— Може, згодяться. Чи не дасте їх сюди?
Щось біле й торохкотливе промайнуло в зоряному сяйві.
— Так. Вони мені підходять. Чого хочете навзамін?
— Бери задарма! Я вже все. Добраніч!
Почулися звуки квапливих кроків, що віддалялися.
— Бачиш? — сказав старий пес. — Він не зарив яму.
— Мені прикро.
— Я всю ніч кидатиму землю.
— На жаль, я не можу допомогти. Маю власну роботу.
— Кому очі? — гукнули в темряві.
— Мені! — відповіли з російським акцентом. — Одне, будь ласка.
— А мені б друге! — додав шляхетний голос із протилежного боку.
— А чи в котрогось із вас знайдеться пара коливних ребер або нирок?
— Нирки в мене! — озвався новий голос. — А мені потрібен надколінок!
— Що це?
— Колінна кістка!
— Он як? Без проблем...
Виходячи звідти, ми проминули кволого на вигляд білобородого чолов’ягу, який, спершись на лопату, куняв біля брами. На перший погляд можна було б повірити, що це гробокоп вийшов подихати нічним повітрям, але пахнув він Великим Детективом і навряд чи дрімав. Очевидно, хтось забагато набовкав прилюдно.
Джек закутався, і ми прослизнули повз — тіні серед тіней.
Отже, роботу свою ми зробили швидко на втіху всім, за винятком утомленого пса. Такі моменти трапляються рідко, такі моменти швидко минають, але згодом вони незмінно тішать око, упіймані, обміряні й вивішені в хоромах пам’яті, де в лиху годину можна знайти розраду перед хитким полум’ям вогнища.
Перепрошую. Молодик, кажуть, настроює на роздуми. Пора робити обхід. Потому ще трохи поволокти.
18 жовтня
Під час свого першого вчорашнього виходу я відтягнув трупа далі, але він і досі лишався на багнистій ділянці. Я втомився. Джек усамітнився зі своїми предметами. Околицею нишпорила поліція. Вікарій теж кружляв навколо, напучуючи шукачів. Настала ніч. Я прийшов на багнище, відігнав кількох шкідників і повернувся на свій тягучий шлях.
Пропрацювавши понад годину з кількома передихами, я збагнув, що вже не сам. Він був навіть більший од мене й рухався завидно тихо — шмат ночі, що відокремився й линув на тлі трохи меншої чорноти. Він наче відчув момент, коли я усвідомив його присутність, і побіг на мене легкими широкими кроками. Чи не найбільший собака з тих, що я бачив поза межами Ірландії.
Поправочка. Щойно він наблизився, я зрозумів, що ніякий це не собака. На мене пер здоровенний сірий вовк. Задкуючи від трупа, я гарячково згадував, яких покірних поз треба прибирати перед такими ось хлопцями.
— Забирай собі! — сказав я. — Я зовсім не проти. Та воно не в найкращому стані.
Він насував. Страшелезні щелепи, великі очі дикуна... Відтак він сів і заговорив:
— От, значить, де воно.
— Що?
— Зникле тіло. Нюху, ти підтасовуєш докази.
— Я, можна сказати, підтасовую те, що хтось уже був підтасував. А ти хто?
— Ларрі. Телбот.
— По тобі й не скажеш. Попався, вже думаю, вовку в ла... А, он воно що!
— Саме так.
— То ти вовку-Ларрі!. Але ж нині безмісяччя.
— Саме так.
— Ладний трюк. Як тобі це вдалося?
— Певні рослинні засоби дають мені змогу робити це, коли забажаю, залишаючись при тямі, якщо тільки місяць не в повні. Лише тоді це стається мимоволі й супроводжується деякими неприємними симптомами.
— Розумію. Як той берсерк.
— Вульфсарк. Так.
— То чому ти тут?
— Я за тобою стежив. Зазвичай це моя улюблена фаза місяця, коли він ані крапельки мене не турбує. Але я цим знехтував, щоб дещо розслідувати. Потім виникла потреба побалакати з тобою. Отже, я пішов шукати. Хай там як, а що ти робиш із тілом?
— Я намагаюся доволокти його на берег і скинути в річку. Хтось залишив його біля нашого будинку, і я злякався, що запідозрять Джека.
— Простягну-но я тобі ру... Допоможу тобі.
На цьому він схопив труп за плече й позадкував. Він не напружувався й не смикав, як це доводилося робити мені. Просто йшов собі, ще й навіть розганявся. Я не бачив, чим можу йому помогти. Схопивши тіло деінде, я б лише сповільнював Ларрі. Тож я тюпав поруч і спостерігав.
Десь за годинку ми стояли на березі й дивилися, як течія несе покійника геть.
— Я такий щасливий, що годі й висловити, — мовив я.
— Чого ж, ось і висловив. Ходімо назад.
Ми вернулися, але він не спинився біля мого будинку.
— Куди йдемо? — нарешті запитав я, коли ми повернули ліворуч на другому роздоріжжі.
— Я ж казав, що шукав тебе, бо треба поговорити. Спершу маю тобі дещо показати. Якщо я не помиляюся, зараз близько півночі.
— Гадаю, десь так.
Ми наблизилися до місцевої церковки. Усередині дуже тьмяно світилося.
— Головні двері, напевне, замкнуто, — сказав Ларрі. — Проте нам крізь них уходити й не треба.
— А ми входимо?
— Саме це я й планую.
— Ти вже там був?
— Так. Я ходи й виходи знаю. Якщо нікого не буде поруч, ми ввійдемо крізь задні двері, пройдемо через малий вестибюль, далі — кілька кроків ліворуч, тоді праворуч через коридорчик. Звідти можна потрапити в ризницю, якщо там чисто.
— А тоді що?
— Якщо вигідно розташуємося, зможемо дещо побачити.
— Що саме?
— Самому цікаво. Ходімо дізнаймося.
Ми обійшли будівлю й дослухалися. Визначивши, що по той бік нікого близько немає, Ларрі став на задні лапи. Схоже, він був у цьому набагато вправніший, аніж я. Але ж у нього й
