Ніч у самотньому жовтні - Роджер Желязни
— Не без цього. Невдовзі треба все це дослідити.
— Я вже й затурбувався за тебе, — щиро мовив я.
— Хибна тривога, Нюху. Вона розумна й дуже приємна жінка. Зайдеш? Я стушкував яловичину, яка може тобі...
— Ні, спасибі, — відмовився я. — Маю владнати деякі справи. Ще раз дякую за ту нічну допомогу!
Він усміхнувся.
— Нема за що, правда. Побачимось, — сказав він, повертаючись до будинку.
— Так.
Спроквола йдучи назад, я міркував. Я ж бо вловив їхні запахи, поки спостерігав, тому знав: Лінда Ендербі та її слуга — це Великий Детектив і його помічник.
Літали листочки. Я зловив один зубами, тоді виплюнув. Хода моя швидшала.
Уже десь біля дому я почув тихесеньке нявчання з поля через дорогу.
— Сіренька? — запитав я.
— Так.
— Добре. Саме хотів побалакати.
— Який збіг! — сказала кішка.
Я повернувся й пішов на поле. Вона стояла там, де колись знайшлося тіло.
— Про що мова? — спитав я її.
— Вирішила не морочити тобі голову. «Пішла киця по водицю», як казав Мак-Кеб...
— Он як. І?
— Подумала, тобі варто знати: коли вікарій напучував шукачів, він насамперед привів їх саме сюди.
— Он як?
— Так. Він, мабуть, знав, що тіло тут. Він хотів, щоби вони його знайшли, хотів, щоб запідозрили передусім Джека.
— Як цікаво!
— Але як він міг знати, якщо сам його тут не залишив чи не був спільником? Нюху, за цим стоїть вікарій.
— Дякую.
— Прошу.
Я розповів їй, де цигани. Вона вже бачила їхній проїзд. Тому я повідомив її ще й про нову сусідку на ймення Лінда Ендербі, яка оце заходила була до Ларрі.
— Так, ми вже знайомі. Вона й до хазяйки заходила. Геть її зачарувала. У них спільний інтерес до зілля і вишуканого куховарства.
— Джилл любить куховарити?
— Так. Заходь якось, і я влаштую тобі дегустацію.
— Залюбки. Я, власне, і так хотів зайти по тебе пізніше. Потрібна твоя допомога в розслідуванні.
— Чого саме?
Потребуючи її допомоги, я мусив казати правду. Отже, я поділився з нею умовиводами, що їх я зробив у колі позначених сечею каменів на пагорбі. Розповів я їй і про сьогоднішні пригоди з Вапнюгою, про його міркування щодо циган, про інші факти щодо вікарія та про свої висновки щодо пасторської садиби. Сказав усе, за винятком того, що в тій садибі хазяйнує Великий Детектив, який саме приїхав до нас. Промовчав я й за те, що можу говорити з Ларрі Телботом у будь-який час доби.
— Тієї ночі я помітив розбите підвальне вікно, — провадив я, — досить велике, щоб через нього могла пролізти кішка.
— І ти хочеш, щоб я залізла й глянула, чи є там каплиця?
— Так.
— Та звісно. Мені ж теж треба знати.
— Коли по тебе зайти?
— Щойно смеркне.
Потім я трохи погуляв, даючи лад думкам. Мене занесло до церкви; зі шпиля на мене витріщалася велика біла ворона з рожевими очима. Обійшовши для годиться довкола будівлі, я побачив, що біля чорного входу годує коней огрядний кучер. Лінда Ендербі саме навідувала вікарія.
20 жовтня
Минулої ночі я на запрошення Сірохвістки зайшов до Джилл, яка й справді поставила мені на задньому ґанку тарілку з наїдками. Цього разу Джилл не була в лахах Шаленої, а волосся, завжди зав’язане у хвіст і сховане під хусткою, розпустила. І тут я усвідомив, що вона значно молодша, ніж здавалося. А ще й готувала добре. Я й не пам’ятаю, коли ще до цього їв так смачно.
Потому ми із Сірохвісткою рушили до пасторату. Ніч була винятково ясна, небосхил ряснів зірками.
— Я от подумав: ти ж на пташок поглядаєш?
— Звісно.
— Чи не бачила десь тут білої ворони?
— Навіть і не раз, бачу вже кілька тижнів. А що?
— Припускаю, що це може бути супутниця вікарія. Але це лише здогадка, не більше. Просто бачив її неподалік.
— Звісно, тепер я її пильнуватиму.
Хтось із арбалетом промайнув на віддалі, прямуючи в інший бік. Ми завмерли, давши йому пройти.
— Це не він?
— Просто якийсь опівнічний парафіянин, — відповів я. — Не сам панотець. Запах не той. Але цього я теж запам’ятаю.
Прожилки високих пір’ястих хмар обрамлювали зорі та самі світилися в їхньому сяйві. Порух вітру ворухнув моє хутро.
— Я ловила щурів, їла зі смітників, бачила, як убивають моїх кошенят. Мене вішали за хвіст і ображали лихі шибеники, — зненацька мовила Сірохвістка. — Аж тоді мене знайшла хазяйка. Вона була вулична сирота. Її життя було ще гіршим.
— Мені прикро, — сказав я. — Я й сам колись бідував.
— Якщо шлях відкриють, світ має змінитися.
— На ліпше?
— Можливо. Та як помуркувати, якщо шлях не відкриють, світ теж може змінитися.
— На ліпше?
— А біс його зна, Нюху. Чи є комусь діло до голодної кішки, за винятком нечисленних друзів?
— Мабуть, в усіх так, хоч би як високо хто літав.
— Але ж...
— Так?
— Хто бідує, схильний стати революціонером, хіба ні?
— Згоден. А інколи — ще й циніком.
— Як ти?
— Мабуть. Що сильніше зміниться світ...
— Ось і пасторат, — раптом сказала вона, призупинившись роздивитися щойно побачену велику садибу, де світилося кілька вогнів. — Я тут ще не була.
— Зовні нічого незвичного, — зауважив я, — і собак тут немає... ну, майже. Пішли ближче й роздивимося.
Так ми й зробили. Обійшли будинок, позазирали у вікна, побачили, як Великий Детектив читає у вітальні під портретом королеви. Треба віддати належне: роль свою він грав віддано — досі був у спідниці. Єдиним ляпсусом можна було вважати хіба те, що він раз у раз попихкував великою кривою люлькою, яку брав із підставки на столику праворуч. Його супутник порався на кухні, готуючи щось перекусити. У будинку було багато темних кімнат. За кухнею виднілися сходи вниз.
— Ось там я й вийду, — сказала кішка. — Піднявшись нагору, я пройду крізь кухню, якщо він звідти вже забереться, і спершу огляну дальню частину будинку. Якщо не забереться, пройдуся довгим коридором із ближнього боку й досліджу там усі темні приміщення.
— Добрий план, — схвалив я.
Ми
