Ніч у самотньому жовтні - Роджер Желязни

— Он як?

— Тож я полетів на розвідку під час однієї з тих неприємних гроз, що нібито ніколи там не вщухають. І вона мала рацію. Будинком чвалав якийсь здоровило, мабуть, п’яний. Здоровіших я й не бачив. Але розгулював він недовго, тільки в розпал грози. Опісля він улігся на те чудернацьке ліжко в підвалі, а Добрий Доктор накрив його простирадлом. З головою. Більше той і не ворухнувся.

— Дивно. А що Бубон про це?

— Ха! Пошли по нього Сірохвістку, якщо тільки я його перший не злапаю. Щури не такі солоні, як кажани. Хоча й твердіші... Від нього жодної користі. Не міняється інформацією. Дурний, необізнаний або просто невідвертий.

— Навряд чи дурний.

— Тоді я не впевнений, що він розуміє свій інтерес. Хай як, зиску для всіх нас від нього небагато.

— Треба мені його якось у кут загнати.

— Не їж хвоста. Вони несмачні, — він знову хмикнув. — Якщо дізнаєшся щось нове про Телбота чи цю садибу, дай знати. Рослини? Гм...

Пугач розпростав крила й гайнув на південь. Я дивився, як він зникає в темряві. Разюче видовище.

Ще раз обійшовши будинок, я позазирав у кілька вікон. Тоді почув, як відчинилися задні двері. Я саме був спереду, тож помчав навколо й сховався за деревом.

— Хороша кицька! — мовив Великий Детектив добре поставленим фальцетом. — Заходь якось іще.

Сірохвістку поставили на ґанок. Двері зачинилися. Я прокашлявся, але вона ще певний час сиділа там і чепурилася, лише тоді пішла собі в протилежному напрямку. Аж тут опинилася біля мене.

— Ти в порядку? — спитав я її.

— Гаразд, — відказала кішка. — Прогуляймося.

Я попрямував на південь.

— Добра в неї пам’ять, у теї літньої пані, — нарешті мовила Сіренька.

— В якому сенсі?

— Її слуга зненацька вернувся на кухню й застукав мене. Я верескнула, а вона почула. Прийшла й покликала мене на Ім’я. Була дуже мила. Навіть налила мені мисочку молока, і я була просто зобов’язана його випити. Годі було й уявити, що кішку хтось може роздивитись аж так добре, щоби потім її впізнати, та ще й кличку запам’ятати.

— Може, коти їй до вподоби. Напевне так, коли вже вона захотіла тебе погодувати.

— У такому разі логічно припустити, що вона має власного кота. Але ні. Жодних ознак.

— Тоді просто уважна й має добру пам’ять.

Перетнувши дорогу, ми рушили далі.

— Ну, мабуть, — сказала вона. — Отже, перш ніж мене знайшли, я непогано розгледілася.

— І?

— Там є безвіконна кімната з широкими дверима й нішею в дальній стіні — до речі, стіна кам’яна. Ця стара садиба пережила чимало змін. Хай там як, у ніші свого часу цілком міг бути вівтар. Ба більше, у камені вирізьблено кілька хрестиків і якісь слова. Гадаю, латиною.

— Добре, — підсумував я. — З одного боку.

— А з другого?

— Про це відомо Ночовієві. Він прилітав, поки ти була всередині, і ми побалакали. До речі, білу ворону звуть Текела.

— О, він її знає?

— І ти мала рацію щодо вікарія. Це було ритуальне вбивство. Плата за пізній вступ до Гри.

— Схоже, ви балакали довгенько.

— Саме так. І тобі варто дізнатися, про що.

— Є якась причина, чому ми йдемо в цьому напрямку?

— Так. Нам треба саме туди.

Ми йшли далі на південь, забравши трохи західніше, і я розповідав їй почуте. Повітря зволожилося. Ми прийшли в місцину, небо над якою нагадувало зосереджену темну пляму, звідки блискала й гримала небесна артилерія.

— То ти хочеш знову позаглядати до Доброго Доктора?

— Якщо коротко — так.

— Коти не дуже полюбляють мокнути, — зауважила вона, коли приємна погода погіршилася.

— Та й собаки не надто, — підхопив я, а за мить додав:

— Хоч би хто переміг, дощитиме все одно.

Вона видала найближчий до сміху звук, що я від неї колись чув, щось ритмічно-мелодійненьке.

— Правду кажеш, — мовила кішка трохи згодом. — Я певна. Скільки разів за століття Повня припадає на Геловін — три, чотири?

— Коли як[12]. Цікавіше спитати, як часто втаємничені збираються з цієї нагоди, одні — щоби спробувати відчинити, другі — щоби зберегти зачинений стан?

— І гадки не маю. У тебе ж це явно вперше.

— Ні, — заперечив я й осікся, зрозумівши, що оце щойно вибовкнув.

Ми йшли крізь мряку до джерела світла, тримаючись дороги, бо там був менший ризик зачепити щось мокре.

Наблизившись, я побачив яскравий прямокутник — відчинений парадний вхід садиби. А дорогою хтось рухався в наш бік. Черговий розряд із грозових хмар надів на будівлю тернистий вінець світла й ненадовго явив мені обриси величезного чолов’яги, який незграбно, але вкрай шпарко простував на нас. Одягнутий був він у кепсько припасоване вбрання, а обличчя його за ту єдину освітлену мить здалося мені якимсь покрученим, кривобоким. Він спинився перед нас і, похитуючись, заходився крутити головою з боку в бік. Я зачаровано витріщався. Дощ змивав із повітря всі запахи, але ж ми вже були дуже близько. Тепер я міг його понюхати, та збентежився ще більше: від цієї істоти блювотно й солодкаво тхнуло смертю. Рухи його не були агресивні, а дивився він на нас із якоюсь простою дитячою цікавістю.

У дверях садиби вигулькнула висока постать, визирнула в ніч. Вітер шарпав лабораторний халат.

Велетень переді мною нахилився, заглянув мені в морду. Відтак повільно й незагрозливо простягнув праву руку й торкнувся моєї голови.

— Доб-рий... пес, — вимовив він різким надтріснутим голосом, гладячи мене. — Доб-рий... пес.

Тоді він звернув увагу на Сірохвістку. Прудким рухом, що аж ніяк не в’язався з його попереднім жестом, він схопив її із землі й притиснув до грудей.

— Ки-ця, — мовив велет. — Гар-на ки-ця.

Він вайлувато підніс другу руку, щоби погладити її. Дощ стікав його обличчям, скрапував з одягу.

— Гар-на...

— Нюху! — крикнула Сірохвістка. — Мені боляче! Надто сильно! Він тримає надто сильно!

Я негайно почав гавкати в надії відволікти його та змусити послабити хват.

— Агов! — крикнув чоловік із садиби. — Назад! Ти маєш негайно вернутися!

Я гавкав далі. Чоловік зіскочив із ґанку й побіг до нас.

— Трохи легше, але звільнитись я й досі не можу! — повідомила Сірохвістка.

Явно