Ніч у самотньому жовтні - Роджер Желязни
Підійшовши до велета, Добрий Доктор поклав руку на його лаписько.
— Ага, дехто собаку й у дощ виганяє, — зауважив він.
Я замовк. Велет повернув голову й витріщився на Доброго Доктора, не мавши, без сумніву, що сказати на такий дотепний випад.
— Песик хоче, щоби ти пустив кицьку. Кицька теж хоче на землю. Постав її та ходи зі мною. Зла ніч для прогулянки, ллє як з відра.
— Зла... ніч, — відгукнувся здоровило.
— Так. Тож став кицьку та йди зі мною.
— Злий... дощ...
— Достоту. Кішку. Вниз. Зараз. Йди. Зараз. Зі мною.
— Кіш-ка... ки-ця... вниз, — вимовив здоровань, нахилившись і м’яко випустивши Сірохвістку на дорогу. Випростовуючись, він зустрівся поглядом зі мною й додав:
— Доб-рий... пес...
— Без сумніву, — сказав Добрий Доктор, узявшись за лапу велетня вже обіруч і розвертаючи його назад до садиби.
— Забираймося звідси, — сказала Сірохвістка. Так ми й зробили.
21 жовтня
В’язні розбурхуються, але їхні в’язниці досі тримаються. Зранку я заходив до Ларрі. Порадив йому відгукуватися на Щасливчика, якщо, блукаючи лісами, почує від когось таке звертання. Для цього я вимушений був трохи поділитися з ним чужими умовиводами щодо його ролі. Він погодився діяти ще обачніше. Поділився я з ним і рештою здобутків, бо вважав нас партнерами. Розповів про все, окрім справжньої особи Лінди Ендербі. Не хотілося мені руйнувати його ілюзії щодо милої літньої пані, чия компанія так його потішила. В усякому разі «пані» дізналася про Ларрі все, що змогла, — навряд багато, адже Телбот сторожко охороняє свою химерну таємницю. Тому я вирішив: не буде великого ризику, якщо Ларрі ще трохи поплекає приємні спогади про візит. Хай ще кілька днів поживе з полудою на очах, тоді я її зніму.
— Чути щось нове про поліцію та шуканину? — запитав я.
— Вони й досі розслідують справу, але допитали вже нібито всіх. Тепер заходилися обшукувати придорожні поля. Гадаю, їхня остання версія полягає в тім, що полісмена скинула кобила, яка згодом повернулася на їхню стайню.
— Мабуть, його не винесло. Може, поплив у море.
— Можливо. Без сумніву, вони добре пильнують, чи не винесе когось річка.
— Цікаво, чи не сполохнуть вони Графа, якщо, шукаючи, зайдуть досить далеко?
— Закладаюся, він уже перебрався.
— То ти теж думаєш, що він має й іншу криївку?
— Авжеж. Це в його стилі. І це слушно. Місце для втечі слід мати кожному. Обережності забагато не буває.
— А ти його маєш?
Він усміхнувся.
— Надіюся, і ти теж.
А ось коли я всміхаюся, по мені й не скажеш.
Потім я рушив шукати Сірохвістку, щоби спробувати вмовити її ще раз спуститися до крипти. Але її ніде не було. Зрештою я здався й посунув до Растова.
Вапнюги я теж одразу не знайшов, тому заходився ставати дибки й зазирати у вікна. Побачив я там Растова власною особою. Згорбившись у кріслі, однією рукою він тримав пляшку горілки, а другою притискав щось до грудей — чи не ту свою ікону? Щось ворухнулося на підвіконні, і я впізнав свого недавнього помічника. Вапнюга підняв голову, подивився на мене, а тоді кивнув у бік сусідньої кімнати. Відтак сповз на підлогу й щезнув.
Я підійшов до сусіднього вікна, яке було прочинене. За лічені хвилі там виліз змій.
— Привіт, шипучий, — привітався я. — Як воно?
— Інколи я шкодую, що більше не живу в полях. Тепер я саме готувався б до тривалої зимової сплячки.
— Погана нічка?
— Я виліз саме вчасно. Він знову за своє. П’є та співає сумних пісень. Перебравши міру, він може втягнути нас у неабияку халепу. Хоч би ж вирішальної ночі був тверезий...
— Сподіваймося на це.
Ми рушили на задній двір.
— Чимало роботи? — спитав змій.
— Навіть не сумнівайся.
— Слухай, Нюху... Шеф не каже мені всього, а Ночовій день чи два тому згадував, що, мовляв, є ворожбитські способи дізнатися, відчиняє хтось чи зачиняє. То правда?
— Він має рацію. Але ті способи ненадійні, доки місяць не помре. На них потрібна чимала снага.
— Як довго часу має пройти?
— Кілька днів.
— Отже, всі зможуть дізнатися приналежність інших, і то скоро?
— Так і буде. Так завжди буває. Ось чому важливо спершу доробити всі спільні справи. Щойно проляже лінія фронту, колишні спільники можуть стати новими ворогами.
— Не хотілося б мені ворогувати з тобою чи Ночовієм.
— Із цього ж не випливає, що ми мусимо повбивати одне одного до великої події. Я, власне, завжди сприймав такі замахи як прояв слабкості.
— Але ж когось щоразу таки вбивають.
— Так, я щось таке чув. Проте це скидається мені на марнування енергії, бо ж до цього все одно дійде в кінці.
— І половина з нас загине внаслідок реакції на перемогу другої половини.
— Суперники рідко діляться порівну. Завжди важко сказати, як розподіляться сили чи хто з’явиться на герць. Чув, була колись Гра, з якої всі гравці вибули останнього дня. Не з’явився ніхто. І це теж було неправильно. Подумай про це. Будь-хто, кому просто стало б відваги, міг би вчинити на свій лад.
— І коли вже буде відомо?
— Дуже скоро. Гадаю, хтось працює над цим аж тепер.
— А ти вже знаєш?
— Ні. Проте невдовзі буду. Не люблю щось знати передчасно.
Вапнюга заповз на старий пень. Я всівся на землю поруч.
— Хоча б тому, — провадив я, — що це завадило б мені дещо в тебе зараз попросити.
— Що ж саме?
— Чи не міг би ти ще раз зазирнути до крипти? Хочу знати, чи Граф досі там.
Він помовчав, покрутився на сонечку, виблискуючи лускою. Тоді відказав:
— Ні. Нам туди не треба.
— Чому?
— Я вже знаю, що він не там.
— Звідки?
— Минулої ночі я почепився на сливі, куди, як мені стало відомо, учащає Голка під час годування. Щойно кажан з’явився, я сказав йому: «Добрий вечір».
«Це ти, Вапнюго?» — спитав він.
«Саме так, — відказав я. — Як літається?»
«Гаразд. Гаразд, — відповів Голка. —