Ніч у самотньому жовтні - Роджер Желязни

Вона побігла вслід. Повітря було вологе, небо — сіре. З північного сходу налітали пориви вітру.

Ми проминули будинок Оуена. Крутько заторохкотів до нас із гілки:

— Дивна парочка! Дивна парочка! Зачиняйло й відчинялочка!

Ми не реагували. Нащо ж відбирати хліб у ворожбитів?

— А дивне над вами висить прокляття, — після тривалої мовчанки сказала Сірохвістка.

— Точніше буде сказати, що воно під нашим доглядом. Може, і не одне. Якщо живеш досить довго, усяке таке якось нагромаджується. Звідки ти знаєш?

— Джек щось таке казав хазяйці.

— Дивина. Ми про це звичайно не говоримо.

— Мабуть, є причина.

— Звісно.

— Отже, твій досвід аж ніяк не одноразовий. То ви вже грали в Гру, ще й багато разів?

— Так.

— Гадаєш, він пробує переконати її змінити... орієнтацію?

— Так.

— Цікаво, що б могло з цього вийти.

Ми, не спиняючись, пройшли повз хати Растова. Згодом ми зустріли Мак-Кеба з ціпком у руці. Щойно ми наблизилися, він його підніс, а я на нього загарчав. Опустивши ціпка, він пробурмотів проклін. До прокльонів я звичний, а коли всміхаюся, по мені й не скажеш.

Ще віддалившись від міста, ми кінець кінцем дісталися мого пагорба й видерлися на верхівку, до лежачих і стоячих каменів. Південніше від нас над садибою Доброго Доктора гуркотіли й блискали чорні хмари.

На цій висоті вітри були сильніші. Я став походжати колом, аж тут посипав дощик. Сірохвістка притулилася із сухого боку кам’яної брили, спостерігаючи, як я оглядаю округу.

Узявши дальній цвинтар на південному заході за вихідну точку, я провів звідти уявні лінії до всіх інших осель, що їх бачив або пам’ятав. Те саме я зробив від місця, де лежали Графові останки. Нова схема постала перед моїм внутрішнім поглядом. У ній центр змістився вниз — на південь від пасторату, повз нас, кудись уперед і трохи лівіше. Виснувавши це, я наче прикипів до місця і геть забув про дощ. Повторив процес лінія за лінією, побачив той зсув центру, виснував, де він має лягти...

Та сама ділянка! Але ж там нема нічого вартого уваги. Лише схил пагорба з кількома деревами й каменями. Жоднісінької споруди поруч.

— Щось не так, — пробурмотів я.

— Що ж? — запитала Сірохвістка.

— Не знаю. Просто щось не так. Усі попередні версії були хоча б цікаві, прийнятні. А тут — нічогісінько. Просто нудна смуга поля на півдні, трохи західніше.

— Всі інші версії теж були хибні, — сказала кішка, підійшовши, — хай би які цікаві. Вона вилізла на поближній камінь: — І де ж це?

— Ондечки, — сказав я, показуючи головою. — Праворуч від тих п’яти-шести дерев, скупчених на схилі.

Вона придивилася.

— Маєш рацію. На вигляд якось безнадійненько. Ти певен, що вірно розрахував?

— Двічі перевірив.

Вона повернулася до свого сховку, бо дощ раптом уперіщив дужче. Я рушив за нею.

— Гадаю, нам варто туди сходити, — сказала вона трохи згодом. — Звісно, коли оце вщухне.

Вона взялась облизуватися. Трохи повагавшись, мовила:

— Я тут подумала про дещо. Про Графів скелет. Чи той його великий перстень і доти був на пальці?

— Ні, — сказав я. — Його, без сумніву, забрав той, хто Графа й упорав.

— Отже, хтось тепер, напевно, має аж два знаряддя.

— Напевно.

— Це зробить його сильнішим, чи не так?

— Лише поліпшить техніку. А може й уразливішим зробити.

— Ну, технічний бік справи — теж дещо.

— Дещо.

— Це в кожній Грі так, що на певному етапі спантеличуєшся? Хіба Ігри впливають на думки, погляди й цінності гравців?

— Завжди. А надто коли події громадяться одна на одну, ще й прискорюються при кінці. Просто перебуваючи тут і роблячи певні речі, ми створюємо такий собі вир навколо. Твоя спантеличеність може тебе погубити. А чужа — врятувати.

— Тобто стає химерно, але є рівновага?

— Ну, щось таке. Звісно, доки кінець не настане.

Неподалік блиснуло, одразу й гахнув грім. Докторова гроза поширювалася. Вітер раптом перемінився, зненацька промочивши нас зливою.

Ми одразу ж пострибали на протилежний бік, ховатися під значно більшим каменем.

Сидячи в тому особливо жалюгідному стані промоклої істоти, я враз зачепився поглядом за бік брили. Наявні там численні подряпини й нерівності тепер (чи не під дією вологи?) здавалися чимось більшим, ніж до цього.

— Ну, сподіваюся, що вся та банда оцінить наш клопіт, — сказала кішка. — Ньярлатотеп, Ктулху й решта з невимовними іменами. Через таке я інколи мрію про якусь робітку не бий лежачого — ловити там миші для якоїсь селянки...

Так, на брилі й справді були викарбувані символи невідомого мені алфавіту. Добряче стерті, вони враз проявилися, коли струмінці води деінде затемнили камінь, додавши контрастності. Письмена чіткішали просто в мене на очах.

Потім я відсахнувся, бо вони зажевріли червоним — спершу тьмяно, тоді все яскравіше.

— Нюху! — покликала кішка. — Чого це ти стовбичиш під дощем? Тут вона побачила, на що я дивлюся, й додала:

— Ой! Гадаєш, почули?

Тепер літери палали, а ще й почали плинути, наче читали самі себе. З надміру світла навколо них утворився високий прямокутник.

— Слухайте, та я ж пожартувала, — украдливо сказала кішка. Усередині прямокутника спалахнуло молочне сяйво. Якась частина мене спонукала рвонути й тікати, але інша частина завмерла, заворожена процесом. На жаль, панувала, здається, саме заворожена частина. Сірохвістка витріщалася, стоячи затіненою скульптурою.

Глибоко всередині там щось завирувало. Гадаю, це варто назвати пересторогою, бо ж мене раптом опанувало моє обережне «я». Я кинувся вперед, схопив Сірохвістку за шкірку зубами та відстрибнув праворуч. Тут із прямокутника вирвалася блискавка й ударила в місце, звідки ми щойно втекли. Я спіткнувся. Був трохи приголомшений, шерсть здибилася. Сірохвістка заволала, повітря запахло озоном.

— Щось вони образливі якісь, — сказав я, здіймаючись на ноги та знову падаючи.

Аж тут на нас налетів вихор, удесятеро сильніший за попередній вітер. Я знову спробував підвестися, і знову мене збило з ніг. Глянувши на камінь, я побачив, що вирування вщухнуло. Може, другої блискавки й не буде? Натомість там з’явилися нечіткі контури срібного ключа[16]. Я підповз ближче до Сірохвістки. Вітер посилювався. Звідкись долинув голос, що наспівував: «Йя! Шуб-Ніґґурат[17]! Чорний Козеріг Лісів із Тисячею Нащадків!»

— Що коїться? — верескнула кішка.

— Хтось відчинив браму, щоб