Ніч у самотньому жовтні - Роджер Желязни

— А як там вікарій Робертс? — запитав я.

— Амбітний чоловік. Не здивуюся, якщо його мета — вистояти одному з усіх і одноособово зажити плодів відчинення.

— Ну а Лінетта? Для такого, знаєш, людська жертва не конче потрібна. Вона просто змащує колеса, чи що.

— Я про неї думав, — мовив Ларрі. — Може, дорогою додому ми пройдемо повз будинок вікарія, а ти мені її кімнату покажеш?

— Та я й сам не знаю, де вона. Але Сірохвістка мені покаже. А відтак я тобі.

— Домовились.

Ми йшли далі й нарешті дісталися схилів того пагорбка, де, за моїми підрахунками, мав бути центр.

— Оце тут? — спитав Ларрі.

— Більш-менш. Плюс-мінус трохи туди, трохи сюди. Я зазвичай не працюю з мапами, як це робить більшість.

Ми трохи пройшлися.

— Звичайнісінькій собі пагорб, — виснував кінець кінцем Ларрі. — Нічого особливого, хіба що ці дерева — залишки священного гаю.

— Але ж це памолодь. Про мене, ростуть недавно.

— Так. Я теж такої думки. Мені чомусь здається, що у твоєму рівнянні досі чогось бракує. Я в цій версії є?

— Так.

— Ну, ми про це вже говорили. Якщо мене прибрати, де буде центр?

— По той бік пагорба, далі на південний схід. Приблизно на тій самій відстані, що й від тебе до точки через дорогу від Оуена.

— Гляньмо.

Ми видерлися на пагорб і спустилися протилежним схилом. Тоді прогулялися на південний схід і потрапили на багнище. Я спинився і сказав:

— Он там. Десь за п’ять-шість десятків кроків. Не бачу сенсу туди борсатися, якщо й звідси видно. На вигляд таке саме.

— Так. Безнадійне.

Ларрі трохи пооглядав місцину.

— В такому разі, — зрештою мовив він, — тобі напевно чогось бракує.

— Таємний гравець? — запитав я. — Хтось, хто досі ховається?

— Скидається на те. Таке вже бувало?

Я добре подумав, згадуючи минулі Ігри, тоді сказав:

— Дехто намагався. Але інші завжди його викривали.

— Чому?

— Ну от як зараз. Бо щось ніяк не сходилося.

— Ну, і?

— Гра вже близиться до кінця. Так далеко це ніколи не заходило. Десь за тиждень до розв’язки всі всіх уже завжди знають.

— А в ситуаціях, коли хтось таївся, як ви його виявляли?

— Зазвичай ми вже знаємо одне одного до смерті місяця. Якщо по тому спостерігається щось дивне, поясненне лише присутністю іншого гравця, то в цю пору вже досить снаги, щоб ворожінням визначити особу або її місце перебування.

— Може, і тепер варто спробувати?

— Так. Слушно. Звісно, це не зовсім мій фах. Хоч я й знаюся на всьому потроху, мої головні завдання — пильнувати й обчислювати. Однак я знайду когось, хто спробує.

— Кого?

— Ще не знаю. Маю з’ясувати, хто в цьому тямить, тоді зробити офіційну пропозицію, щоб мати право на результати. Відтак обов’язково поділюся з тобою.

— Ану ж це хтось, хто тобі не до душі?

— Байдуже. Навіть якщо ми одне одного повбивати ладні, є правила. Не будеш їх додержувати — довго не протягнеш. Я можу мати щось, що знадобиться тій особі. Приміром, можу обчислити щось «ліве», окрім центру.

— Наприклад?

— Ну, місце, де знайдуть тіло. Місце, де може рости певне зіллячко. Крамницю, де продають той чи інший інгредієнт.

— Що, правда? Я й не знав про такі додаткові обчислення. Вони важкі?

— Деякі — дуже. Деякі — аж ніяк.

Ми розвернулися й пішли назад.

Деручись на пагорб, Ларрі спитав:

— А оце тіла шукати... важко воно?

— Насправді зовсім ні.

— А якщо ти спробуєш знайти того полісмена, якого ми в річку скинули?

— А ось це може бути непросто, бо там чимало додаткових змінних. Але якщо ти просто десь загубив труп чи знаєш, що хтось невідь-де помер, це було б не надто важко.

— За описом таки нагадує якесь ворожіння, — зауважив Ларрі.

— А от коли ти як «завбачник» добре передчуваєш, що з кимось щось якось трапиться, чи це не ворожіння?

— Ні. Гадаю, це радше підсвідома навичка обробляти статистику на тлі досить відомого поля дій.

— Ну ось, деякі з моїх обчислень, мабуть, набагато ближчі до свідомого різновиду твоєї підсвідомої діяльності. Тебе цілком можна вважати інтуїтивним обчислювачем.

— Але оте... щодо пошуку трупів. Воно відгонить ворожінням.

— Тільки для профанів. Крім того, ти й сам щойно побачив, що буває з моїми розрахунками, якщо мені бракує якогось ключового чинника. Хіба ж це по-ворожбитському?

— А припустімо, я б сказав тобі, що вранці виразно відчув: хтось із гравців помер?

— Боюся, це мені не зовсім до снаги. Мені б треба було знати, хто це, а також хоч щось про обставини. Я направду маю справу більше з фактами й імовірностями, ніж з усяким таким. А ти серйозно це відчув?

— Так, це справжнє передчуття.

— Відчував таке, коли проштрикнули Графа?

— Ні. Та ж його, для початку, навряд чи можна було вважати живим із формального погляду.

— Відмовки-відмовочки, — сказав я, а він уловив мою усмішку та всміхнувся у відповідь. Що ж, свій свояка вгадає здалека.

— Покажеш Собаче Гніздо? Ти мене ним заінтригував.

— Гайда, — запросив я, і ми рушили на пагорб.

На верхівці ми трохи походили, і я показав йому камінь, крізь який нас було всмоктало. Письмена на ньому знову стали ледь помітними подряпинами. Ларрі теж нічого не зміг розібрати.

— А краєвид звідси нічогенький, — констатував він, розвернувшись і роззирнувшись. — О, онде пасторат. Цікаво, чи прийнялися в місіс Ендербі ті живці?

Це була чудова нагода. Гадаю, я міг би негайно нею скористатися й розповісти йому все, від Сого досі. Але я принаймні збагнув, що мене стримувало. Він нагадував мені одного мого колишнього знайомця: Рокко. Рокко був великий висловухий собака, завжди щасливий, стрибучий і заслинений. Він простував життям із таким захватом, що декого аж дратував, а ще був дуже простакуватий. Якось я покликав його на вулиці й він стрімголов гайнув через дорогу, геть не дивлячись навколо, ніби якесь там щеня. Його переїхав віз. Я кинувся до нього, і хай мене чорти вхоплять, якщо в ті останні хвилини він усе одно не був щасливий мене