Ніч у самотньому жовтні - Роджер Желязни

— Але, сер, ваша роль! У чому вона полягає?

— Я ніколи не розповідаю аж усе. Це може вплинути на поведінку людей і змінити перебіг подій, що його я передчув. Тоді мені доведеться починати з початку, а вже може бути запізно.

— Визнаю, я вас уже майже не розумію, але відчуваю, що ваші слова раціонально обґрунтовані. Тому розповідайте мені стільки, скільки захочете, коли вам це буде зручно.

— Безсумнівно.

Я почув звук міцного рукостискання, а тоді все дальші й дальші кроки Ларрі.

Згодом я пішов тягти ярмо праці далі. Почався пухкий ґрунт, і це було жахливо. Труп то чіплявся за ожину, то заплутувався в палих гілках, то застрягав між горбиками. Він міг і загубити там кілька шматків, але я був надто втомлений, щоби дивитися. Врешті-решт я здався й рушив додому. Була майже дванадцята, і я з високою ймовірністю припускав, що вночі ми знову кудись підемо — все ж таки Переддень. Мені треба було відпочити.

Дорогою додому я глянув, чи Вапнюга ще на камені, але його ніде не було видно. Проте він залишив по собі дуже звивистий слід.

На найпопулярнішій гілці нашого дерева мене вже ждала Сірохвістка. Я зауважив, що прохромлений кажан зник, хоча стріла нікуди не ділася.

— Нюху, — спитала кішка, злізаючи вниз, — ти вже закінчив?

— І не питай, — відказав я. — Справа виявилася вкрай тяжкою.

— Мені прикро, але вранці я ходила з хазяйкою до констебля й чула все...

— Що ж там казали?

— Що їм відомо: полісмен приїхав сюди й не повернувся, і вони під кожну кінську балабушку зазирнуть, а його таки знайдуть чи хоча б долю його дізнаються. Усяке таке.

— Он як. Нічого нового. Як минув допит?

— Для нас — непогано. Хазяйка зіграла свою роль шалениці й верзла, що зниклого буцімто забрали феї, залишивши десь натомість відмінна[6]. Її довелося просити замовкнути. Растов зненацька добряче підзабув англійську. Морріс із Мак-Кебом трималися дуже ввічливо й сказали, що вони нічогісінько не знають. Джек був досить чемний і здавався вельми співчутливим, але йому теж не було чого додати. Добрий Доктор обурювався, що тихе сільце, де він планував робити свої досліди, раптом баламутять речі, від яких він саме хотів утекти. Ларрі Телбот заявив, що чоловіка того ніколи не бачив. Оуен сказав, що вони говорили, але відтоді він полісмена більше не зустрічав і куди той після нього дівся, не знає. Та, ймовірно, саме друїд бачив зниклого востаннє, якщо вірити приблизному розкладу, що про нього офіцер згадував констеблеві.

— А вікарій?

— Він лише зауважив, що хтось із допитаних бреше, приховуючи диявольські каверзи, і що він з’ясує, хто саме.

Я згорнувся на сухому клаптику трави й висмикнув зубами колючку.

— То далеко ти просунувся? — поцікавилася кішка.

— Десь на дві третини. Потрапив у незручну місцину.

— Імовірно, вони спершу пошукають тут, а потім уже візьмуться за околицю. Тому, гадаю, ще маєш трохи часу.

— Заспокоїла. Ви сьогодні виходите?

— Напевно.

— Завтра місяць умре. Хай як воно буде, жодних образ.

— Жодних.

— На шляху до річки я знайшов клапоть котячої м’яти. Якщо ми обоє це переживемо, я пригощаю.

— Дякую.

Вона потяглася. Я теж потягся, ще й позіхнув. Ми кивнули одне одному й розійшлися своїми дорогами.