Ніч у самотньому жовтні - Роджер Желязни
Я не відставав від швидких кроків Джека, та ще й устигав дослідити кожного сонного вуличного мешканця в кожному сховку на нашому шляху. Час від часу мені здавалося, що за нами слідкують, але чимось обґрунтувати це відчуття я не спромігся. Можливо, самого лише просування жовтнем було вже досить, щоби спричинити тривогу. Звісно, стане ще гірше, перш ніж поверне на ліпше — якщо взагалі поверне.
— А, Джек! — пролунало зліва. — Добрий вечір.
Джек спинився й повернувся, тримаючи руку біля схованого ножа.
З тіней виступив Ларрі Телбот, торкнувшись капелюха.
— Містере Телбот... — почав був Джек.
— Звіть мене Ларрі.
— Авжеж, ви ж американець. Добрий вечір, Ларрі. Чого це ви надворі так пізно?
— Гуляю. Нічка видалася мені саме підхожою. Я схильний до безсоння. А ви чи не в місті були?
— Так.
— І я теж. Бачив Великого Детектива власною особою, з приятелем. Він спинився й попросив прикурити.
— Он як?
Ларрі глянув на долоню, ніби переконуючи себе в чомусь, тоді провадив далі:
— Маю враження, що він бере участь у розслідуванні недавніх убивств... До яких, як я розумію, сьогодні додалося ще одне. Щось чули про це?
— Ні.
— Він попередив, щоб я був обережний. Гадаю, це добра порада для всіх нас.
— Чи було враження, що він має справжні зачіпки?
Ларрі похитав головою.
— Він не з тих, у кого все на лобі написано. Та його партнер пробурмотів щось про собак.
— Цікаво.
— Я трохи з вами пройдуся, якщо дозволите.
— Звісно.
— Ще вісім днів до смерті місяця, — мовив Джек трохи згодом. — А ви, Ларрі, на місяць подивляєтесь?
— Ще й як, — була відповідь.
— Я так і думав.
Довгенько ми йшли мовчки. Ларрі ступав так само широко, як і Джек.
— Чи знайомі ви з так званим Графом? — раптом спитав Ларрі.
Джек мовчав кілька кроків, а тоді повільно проказав:
— Чув про нього, та зустрітися не мав приємності.
— То він прибув до міста, — сказав Ларрі. — Ми з ним давно знаємося. Я завжди відчуваю, коли він поруч. Гадаю, він відчиняє.
Джек знову замовк. Я згадав, як ми із Сірохвісткою вчора вдень ходили маршрутом, що його показав мені Бубон. Вона полізла в крипту, а я чекав зовні. Довго була внизу, тиха, наче та кішка, а тоді знову вигулькнула на поверхню.
— Так, — виснувала вона. — Щур мав рацію. Там гарнісінька труна на козлах. А також відчинена скриня зі змінним одягом і ще якимись пожитками.
— Дзеркал немає?
— Дзеркал немає. А поміж коріння на стелі висить Голка.
— Що ж, Бубон не надурив, — зауважив я.
— Щурам віри немає, — відповіла вона. — Ти ж казав, що він проліз до вас і нишпорив. А що як саме це була справжня причина його візиту, а угоду він запропонував, щоби це приховати, коли ти його зловив?
— Це спадало мені на думку. Та я чув, як він увійшов, і точно знав, де він. Він устиг побачити лише Тих, що в дзеркалі.
— Тих, що в дзеркалі?
— Так. Хіба у вас таких нема?
— Боюся, ні. І що ж вони роблять?
— Плазують.
— Он як.
— Ходімо. Покажу тобі.
— Ти впевнений, що це доречно?
— Так.
Трохи згодом вона розглядала дзеркало, приклавши до нього лапу:
— Маєш рацію. Вони таки плазують.
— А ще змінюють барви, коли збуджені.
— Де ви їх знайшли?
— У знелюднілому індійському селі. Мешканці вимерли були від моровиці або повтікали.
— Мабуть, з них є якась користь...
— Так, вони липкі.
— Он як.
Я провів її назад до Джилл. На прощання вона сказала:
— Боюся, я не можу тебе запросити чи показати тобі щось із наших манатків.
— Та пусте.
— Ти вночі гулятимеш?
— Маю йти до міста.
— Щасти.
— Дякую.
Залишивши Ларрі на роздоріжжі біля його будинку, ми з Джеком пішли на захід, додому. Увійшовши на подвір’я, я почув і побачив Ночовія на тому ж дереві, де сидів був Вапнюга. Прорикавши «Добривечір» і не почувши відповіді, я зараз кинувся в будинок — ану ж пугач був на чатах? Але всередині нікого не було, та й ніким стороннім не пахнуло. І все було як годиться. Отже, птах просто шпигував. Знічев’я ми пильнуємо одне одного.
Джек пішов давати раду своєму здобутку. А я влігся у вітальні — півсон і псам на користь.
10 жовтня
Цілий день безнастанно дощило, то я практично й не виходив. А як виходив, то недалеко. Гостей не було.
Я зробив набагато більше обходів, ніж завжди, почасти з нудьги. І добре, що так.
Спустившись у підвал, я здивувався незвичній тихості Того, що в колі. За хвилю я все зрозумів. Будинок підтікав. Вода потрапляла зі стіни на провислу балку, текла нею кілька футів і там уже крапала на підлогу. Утворилася калюжа, що повільно ширилася. Одна з вологих псевдоподій тягнулася просто до кола, і їй залишалося подолати якісь десять дюймів.
Я протягло завив, видавши гучний моторошний звук, що його приберігав акурат для таких нагод. Потім кинувся на той мокрий клинець і став у ньому качатися, збираючи воду хутром.
— Гей! — гукнув в’язень кола. — Облиш! Цьому судилося бути!
— І цьому також! — відрізав я, повернувся й заходився валятися вже в самій калюжі, крутячись і борсаючись. Я геть промокнув, але таки зібрав чимало води.
Тоді я відійшов у дальній сухий кут і кілька разів качнувся на підлозі, розподіляючи вологу там, де вона безпечно випарується.
— Клятий пес! — гарикнула істота. — Ще кілька хвилин, і мені вдалося б!
— Гадаю, сьогодні просто не твій день, — відказав я.
На сходах зачулися кроки.
Увійшовши й оцінивши обстановку, Джек сходив по швабру. Невдовзі він уже прибирав решту води, викручуючи її в миску, тоді як Те, що в колі, парувало, рожевіло, синіло й бридко зеленіло. Потому господар поставив під течу цеберко та звелів мені знову кликати його, якщо потече деінде.
Але