Ніч у самотньому жовтні - Роджер Желязни

Раптом вона зникла зі стіни. За хвилю була вже поруч. Я помітив жовтий блиск у її очах.

— Піду з тобою, якщо це не таємне завдання.

— То ходімо.

Ми рушили, і трохи згодом я запитав, чи все тихо.

— У нас — так, — відказала вона. — Та я чула, у місті нещодавно скоїли вбивство. Ваша робота?

— Ні. Ми були в місті, але мали інші справи. Де ти про це почула?

— Ночовій залітав. Ми трохи потеревенили. Він літав був за річку до міста. Якогось чоловіка пошматував хтось, ніби як винятково лютий пес. То я подумала про тебе.

— Ні-ні, то не я.

— Звісно, це не останній випадок, бо й інші теж полюють за інгредієнтами. Через це люди насторожаться, відтепер і до великої події вулиці патрулюватимуть ліпше.

— Мабуть. Шкода.

Ми дійшли до чернечої хати. Усередині заледве світилося.

— Працює пізно.

— Або дуже рано.

— Так.

Подумки я проклав шлях назад додому. Тоді повернувся й рушив навпростець полями до старої селянської садиби, де мешкали Морріс із Мак-Кебом. Сірохвістка не відставала. На небі з’явився надщерблений місяць. Хмари швидко плинули, а світло лоскотало їм черевця. Очі Сірохвістки засвітилися.

Дійшовши, я став у високій траві. Усередині були вогні.

— Теж працюють, — зауважила вона.

— Ви хто? — почувся з даху хліва Ночовіїв голос.

— Відповімо?

— Чом би й ні? — сказав я.

Вона назвалася. Я проричав своє ім’я. Ночовій злетів із сідала, облетів круг нас і нарешті приземлився.

— Ви одне одного знаєте, — відзначив він.

— Ми знайомі.

— Чого тут хочете?

— Хотів розпитати тебе за те вбивство в місті, — сказав я. — Ти його бачив?

— Лише згодом, коли труп уже знайшли.

— То ти не бачив, хто з нас за цим стоїть?

— Ні. Якщо це й справді був хтось із нас.

— Скільки нас тут, Ночовію? Можеш мені сказати?

— Не впевнений, що такими відомостями можна ділитися. На них можуть поширюватися мої заборони.

— Тоді, може, так за так? Ми перелічуємо тих, про кого знаємо. Якщо серед них є хтось, про кого ти не знаєш, ти, якщо можеш, називаєш нам когось, про кого не знаємо ми.

Він скрутив голову назад, щоби подумати, тоді сказав:

— Наче по-чесному. Це заощадить час нам усім. Дуже добре. Ви знаєте моїх господарів, я — ваших. Це четверо.

— Растов із Вапнюгою, — мовила Сірохвістка. — П’ятеро.

— Про них мені відомо, — відказав пугач.

— Старигань, котрий живе далі від нас край дороги, схоже, сповідує друїдизм, — сказав я. — Я бачив, як він збирає омелу старосвітським способом. У нього є приятель: білик Крутько.

— Он як? — зауважив Ночовій. — Про це я не знав.

— Старого звуть Оуен, — ствердила Сірохвістка. — Я за ними стежила. Це вже шестеро.

Ночовій мовив:

— Ось уже три ночі поспіль кладовищами нишпорить малий горбань. Бачив його, патрулюючи довкілля. Дві ночі тому я прослідкував за ним при місячній повні. Він поніс назбиране до великої садиби, що на південь звідси. На даху там безліч громовідхильників, а над будинком не вщухає гроза. Горбань віддав усе високому стрункому чоловікові, називаючи того «добрим доктором». Виходить, семеро. Чи навіть восьмеро.

— Покажеш нам, де це? — запитав я.

— Біжіть за мною.

Ми побігли і, здолавши чималий шлях, дісталися садиби. У підвалі горіло світло, але вікна були запнуті, і ми не побачили, що ж поробляє той Добрий Доктор. Та в повітрі витали численні запахи смерті.

— Дякую, Ночовію, — сказав я. — Знаєш ще про когось?

— Ні. А ви?

— Ні.

— Тоді, гадаю, ми квити.

Він здійнявся на крило й майнув у ніч.

Зіщулившись під вікном, я нюшив і прокладав лінії сюди від оселі Морріса й Мак-Кеба, звідси — до Шаленої Джилл, до нас, до Оуена, від Оуена — до інших... Усі ці риси було важко водночас утримати в голові.

Яскравий проблиск і рипіння з-за вікна змусили мене відстрибнути. За якусь мить-другу я почув запах озону і звук дикого реготу.

— Так, за цією місциною варто наглянути, — зауважила Сірохвістка зі свого імпровізованого сідала високо на поблизькому дереві. — А поки що — ходімо?

— Так.

Ми рушили назад, і я провів її аж до садиби Джилл (прикметник я відкинув з увічливості в присутності Сірохвістки), де й залишив кішку в півсні на стіні. Вернувшись додому, я знайшов ще один відбиток лапи.