Сьоме Правило Чарівника, або Стовпи Творіння - Террі Гудкайнд

зараз. Така ізоляція і турбувала її, і одночасно збуджувала. Тільки вони двоє в ліжку, і тільки вона може зупинити його. Її вибір вирішував не тільки її долю, вона могла управляти Себастяном. Це думка дала Дженнсен заспокійливе відчуття влади.

Це ж всього лише поцілунок. Більше, ніж той поцілунок, в палаці, але все одно лише поцілунок. Запаморочливий, хвилюючий…

Вона подалася до нього, відповідаючи на поцілунок, і була схвильована його палкою реакцією. Вона відчула себе жінкою, бажаною жінкою. Її пальці пробігли по його гладкій шкірі, вшановуючи рельєф м'язів, не прихованих тепер тканиною сорочки, відчуваючи, як його гнучке тіло все більше і більше притискається до її тіла. Приголомшена усіма цими новими почуттями, Дженнсен ледве могла дихати.

— Джен, — прошепотів Себастян, — я люблю тебе.

Дженнсен завмерла. Все здавалося нереальним. Неначе вона спала або перебувала в чужому тілі. Вона розуміла, що Себастян виголосив почуті нею слова, але це здавалося неправдоподібним.

Її серце билося так швидко, що стало страшно, як би воно не розірвалося. Себастян дихав рвучко, різко вдихаючи і видихаючи, немов бажання зводило його з розуму. Дженнсен вчепилася в нього, прагнучи знову почути ці три слова.

Вона боялася повірити йому, вона боялася дозволити собі повірити йому. Вона боялася повірити, що це сталося з нею наяву, що вона нічого не придумала.

— Але… ти ж не можеш. — Ці слова були захисною стіною.

— Можу, — видихнув він. — Дуже навіть можу. Я люблю тебе, Дженнсен.

Його тепле дихання лоскотало щоку, посилаючи по тілу хвилі тремтіння.

Чомусь у цей момент вона згадала про Тома. Вона уявила, як він, у звичайній для нього манері, посміхається. Він би повів себе зараз зовсім по-іншому. Дженнсен не знала, чому так впевнена в цьому, вона просто знала. Том би ніколи не заговорив про любов такими словами.

Чомусь вона відчула раптову біль за Тома.

— Себастян…

— Завтра ми підемо назустріч нашій долі…

Дженнсен кивнула, дивуючись, як пристрасно прозвучали ці слова. Їх загальна доля, їх загальний шлях…

Вона міцно пригорнулася до Себастяна, відчуваючи приємне тепло його руки, яка торкнулася її живота, талії, стегна… Вона готувалася до того, що він зараз скаже щось страшне, і в той же час молила, щоб цього не сталося.

— Але ніч наша, Джен, якщо тільки ти скористаєшся нагодою.

«Дженнсен».

— Себастян…

— Я люблю тебе, Дженнсен. Я люблю тебе.

«Дженнсен».

Вона хотіла, щоб образ Тома зник.

— Себастян, я не знаю…

— Я ніколи не думав про таке. У мої наміри не входили такі почуття, але я люблю тебе, Джен. Я не очікував цього… О Творець, я нічого не можу з собою вдіяти. Я люблю тебе.

Він почав цілувати її шию, і вона заплющила очі. Як було здорово чути його шепіт, слова визнання, змішані з жалем і гнівом на себе самого і наповнені відчайдушною надією.

— Я люблю тебе, — знову прошепотів Себастян.

«Дженнсен».

Дженнсен здригнулася від задоволення — від насолоди відчувати себе жінкою, від свідомості, що чоловіка хвилює саме її існування. Ніколи раніше вона не відчувала, що приваблива. Зараз же вона відчувала себе не просто красивою, а спокусливо красивою.

«Здавайся…»

Вона поцілувала шию Себастяна, і він стиснув її ще міцніше. Вона поцілувала його вухо і провела язиком навколо, як тільки що проробив з нею він. І його тіло просто запалало.

Рука його пірнула під сукню, пальці ковзнули по коліну до оголеного стегна…

«Вибір за тобою, — сказала собі Дженнсен. — За тобою».

Вона судорожно вдихнула, широко відкривши очі і втупившись на темні балки під стелею. Рот Себастяна накрив її губи перш, ніж вона змогла вимовити хоч слово, щоб зупинити його. Вона вперлася кулаком в його плече, в марній спробі дати собі можливість сказати це коротке важливе слово, в марній спробі відштовхнути його.

Але ця людина врятувала їй життя!.. Якби не він, її б вбили разом з матір'ю тієї дощової ночі. Вона була зобов'язана йому життям. І дозволити йому доторкатися зараз до неї було дрібницею в порівнянні з тим, що він для неї зробив. Що в цьому поганого? Це було дрібницею порівняно з тим, що він відкрив їй своє серце.

А крім того, він подобався їй. Такого чоловіка побажала б будь-яка жінка. Він був гарний, розумний і значний. Більше того, він любить її. Що ще можна було побажати?

І вона змусила себе викинути з голови образ Тома, сфокусувавши всю свою увагу на Себастяні та його дотиках. Вони робили її слабкою, це було майже хворобливе відчуття.

Його пальці були такими ніжними, що з її очей покотилися сльози. Вона забула слово, яке хотіла сказати, дивуючись, навіщо вона взагалі хотіла його вимовити.

Її пальці обійняли потилицю Себастяна, чіпляючись за нього, як за життя. Її долоні обхопили його спину, і вона скрикнула від того, що він з нею робив. І більше не могла нічого — тільки безпорадно дихати, насолоджуючись чудовою непристойністю того, що відбувається.

— Себастян! — Скрикнула вона. — О-о, Себастян…

— Я так тебе люблю, Джен. — Він розсунув її коліна і ковзнув між ніг. — Ти так мені потрібна, Дженнсен. Я не можу без тебе жити. Клянуся, не можу.

Передбачалося, що це її вибір. У всякому разі, так вона сказала собі.

— Себастян…

«Здавайся…»

— Так, — видихнула вона. — О милостиві духи, вибачте мене… Так.

35

Обі сперся плечем об стінку фургона, що стояв трохи осторонь від торгових рядів. Тримаючи руки в кишенях, він неквапливо вивчав безтурботний натовп. Люди, що снували між лотків, перебували у святковому настрої — можливо, тому що весна була вже поруч, хоча зима ще