Первісна. У вирі пророцтв - Олег Євгенович Авраменко

Незважаючи на те, що йшла друга половина місяця раґвира, в абервенському порту було майже по-літньому людно і гамірно. Тепла течія робила судноплавання по Океану Івирид доволі комфортним навіть посеред зими, і цим західне узбережжя Північного Абраду вигідно відрізнялося від східного, де морське життя не те, щоб геть завмирало, але істотно знижувало свою активність у зимовий період. До того ж Абервен був одним зі світових центрів мореплавства й успішно конкурував, як з Дінас Ірваном і Карфирдіном, так і з розташованими значно південніше Рондавом, Ейнахом, Еврахом, Бруахайлом, Ґлахавом, Рувіном та Айхіном.

Ґвен зійшла з корабля нелегко, прихопивши із собою лише сумку з найнеобхіднішим, а про решту її речей, що містились у двох валізах, як водилося, мала подбати портова управа. Нікого із сестер у порту не було, на що Ґвен і розраховувала, бо вчора ввечері, коли надсилала останні листи подругам та приятелькам, навмисно написала, що прибуде на Тір Мінеган лише по обіді. Вона не хотіла, щоб їй влаштували святкову зустріч, а воліла прибути на рідну землю звично й буденно, ніби два роки тому просто вирушила в подорож Абрадом, а не покинула острів розбита і спустошена, без найменшої надії коли-небудь повернутися сюди.

І хоча Ґвен умовила капітана при вході в бухту не надсилати на берег традиційного сиґналу „відьма на кораблі“, це їй не допомогло. Люди на набережній відразу второпали, хто вона така, і передовсім до неї наввипередки кинулися візники, пропонуючи свої послуги. Проте Ґвен не стала винаймати ні брички, ні карети, бо вони були надто повільні, а скористалася люб’язністю лейтенанта портової варти, який радо поступився їй конем. У своїй завзятості він збирався був відрядити з молодою відьмою кількох ґвардійців для почесного супроводу, але вона переконала його відмовитися від цього задуму.

Вулиця Белах Фарраґол, що вела з порту до міста, була, як і всі головні вулиці Абервена, широкою та просторою, тож Ґвен могла швидко гнати позиченого коня, не ризикуючи ні з ким зіштовхнутися. Колючий крижаний вітер рвучко бив їй в обличчя, кусав щоки та підборіддя, але сльози, що застеляли їй погляд, були не від нього.

„Я вдома!“ — твердила вона собі. — „Вдома, вдома, вдома!.. І тепер я відьма. Я знову відьма!..“

Хоча відтоді минуло вже десять днів, Ґвен досі не до кінця вірила своєму щастю. Наяву вона розуміла, що те неймовірне диво, яке з нею сталося, цілком реальне, але щоночі її мучили страшні сни, де вона була відьмачкою. Тоді Ґвен прокидалася нажахана, мерщій перевіряла свою нову Іскру, а потім тихенько плакала від радості, що їй це лише наснилося…

У середмісті вона мусила стишити ходу коня, бо рух тут був набагато жвавіший, та й видавалося неввічливим стрімголов проноситися повз зустрічних чаклунок, не відповівши бодай кивком на їхні щирі вітання. А доїхавши до Белах-на-Ґвайр, зустріла перших відьом — чотирьох дівчат-підлітків дванадцяти-тринадцяти років. Сьогодні був довнах, вільний від занять день, отож менші сестри могли із самого ранку гуляти, де їм заманеться.

Дарма що в такому віці дівчата швидко ростуть і дуже міняються зовні, Ґвен миттю впізнала в них Олвен, Елінир, Шарлу та Енніш, які й два роки тому були нерозлийвода. Щоправда, минулого місяця між ними були виникли палкі суперечки через Первісну Іскру, та врешті-решт Олвен змирилася з прикрим для себе фактом, що менші подруги не збираються поділяти її ворожого ставлення до Ейрін, і знову прийняла їх до свого товариства.

З радісним верещанням усі четверо кинулися до Ґвен через вулицю, тому їй довелося зупинитись і зійти з коня, щоб по черзі обняти їх і запевнити, що також щаслива їх бачити.

— А Бронах говорила, що ти будеш лише після обіду, — сказала Елінир. — Ти ж обіцяла написати зранку, коли точно прибуває корабель. Ми всі збирались у порт, щоб зустріти тебе.

— Дякую, сестрички. Даруйте, що так сталося. Капітан не розраховував, що за ніч ми так багато пройдемо, ну а я вирішила не підривати нікого зрання. Зрештою, ви й так мене перші зустріли.

Оскільки до Тах Ерахойду залишалося вже недалеко, Ґвен не стала знову сідати на коня, а далі пішла пішки. Дівчата супроводжували її й наперебій розпитували, що вона відчувала, коли до неї повернулася відьомська сила, чи відрізняється її нова Іскра від попередньої, а коли так, то чим саме, як тепер їй даються чари, чи все в неї виходить по-старому, чи щось доводиться перевивчати — і таких питань було безліч. Ґвен охоче відповідала на них, бо говорити про це було приємно, ба більше того — їй просто не терпілося поговорити про це з кимось, хто міг би бодай частково її зрозуміти. Дорóгою вона шкодувала, що так квапливо залишила Тахрін, не спробувавши вмовити котрусь із тамтешніх сестер поїхати разом з нею. Мораґ, Шаннон і Норін ніби й були не проти супроводжувати її, але Ґвен дала їм надто мало часу на роздуми. Ліама ж вона сама відмовила від цієї подорожі, бо він, через відсутність хисту до чарів, міг затримати її в дорозі. А листи, хай навіть це швидкі відьомські листи, не годні були замінити живого спілкування…

— На жаль, я не дуже добре пам’ятаю колишній рівень твоєї сили, — сказала Олвен. — Зараз він вищий чи нижчий?

— Наскільки я можу судити, точнісінько такий самий, — відповіла Ґвен. — Попервах був нижчий, але по дорозі до Рондава зрівнявся з попереднім і на цьому стабілізувався. За лоґікою, мав би ще трохи зрости, відповідно до мого віку, але ці два роки я не розвивала своєї сили, тож усе правильно.

— А сестра Неріс, кажуть, була слабенькою відьмою, — зауважила дівчина. — Виходить, і справді сила Іскри залежить лише від її носія.

— Авжеж, усі Іскри однакові, — підтвердила Ґвен. — За винятком, звичайно, Первісної.

Олвен досадливо скривилась, а Шарла дозволила собі зловтішно захихотіти. Проте миттю вгамувалася, коли старша подруга кинула