Служивий мечник - Джордж Мартін

вони приносять щастя, і він попрохав Танселу намалювати таку зірку йому на щиті. Але в Ясенброді його чекало що завгодно, крім щастя. До кінця турніру він трохи не втратив руку та ногу, а троє добрих воїнів наклали за нього головами. «Зате я придбав собі зброєносця. Коли я залишав Ясенбрід, поруч зі мною їхав Яйк.» Ба ні, посеред того шарварку все-таки трапилася одна щаслива подія.

Дунк сподівався, що хоч сьогодні зірки не падатимуть.

VIII

Вдалині стояли червоні гори, а під ногами лежали білі піски. Дунк копав, глибоко встромляючи заступа у суху гарячу землю і викидаючи тонкий пісок за плече. Він копав яму, а точніше, могилу. «Могилу для надії» — подумав собі Дунк. Трійко дорнійських лицарів стояло й дивилося, глузуючи з нього тихими голосами. Неподалік чекали купці з мулами, возами та піщаними санями. Вони вже хотіли їхати, але він не міг, доки не поховає Каштана. Старого друга не можна лишати зміям, скорпіонам та піщаним собакам.

Коник помер просто під Яйком під час довгого спраглого переходу від Великокняжого Проходу до Вайфу. Передні ноги коня підломилися, він упав на коліна, перекотився на бік і помер. Його туша простяглася поряд із ямою. Вона вже задубіла, і скоро почне тхнути.

Дунк плакав, поки копав, звеселяючи цим дорнійських лицарів.

— Вода у пустелі безцінна, — казав один, — ви б її не марнували, пане добрий.

Інший гигикнув і додав:

— Чого плакати? Велике горе — коняка, ще й така поганюча.

«Каштан» — подумав Дунк, копаючи, — «його звали Каштан. Він возив мене на спині багато років, ніколи не вибрикував і не кусався.» Поруч зі стрункими піщаними скакунами, що на них їхали дорнійці — з довгими шиями, гарними головами, рясними гривами, що віяли за вітром — старий мерин виглядав жалюгідно, але служив до останнього подиху.

— Плачеш по меринові з запалою спиною? — спитав пан Арлан буркотливим старечим голосом. — А по мені, хлопче, не пролив ані сльозини, хоч саме я посадив тебе на того мерина.

Він захихотів, неначе вибачаючись за докір.

— Отакий вже Дунк-бовдунк, тупіший за замковий кут.

— По мені він теж сліз не лив, — сказав з могили Баелор Списолам. — А я ж був його принцом, надією Вестеросу. Чого б це боги забажали моєї смерті замолоду?

— Моєму батькові виповнилося тільки тридцять дев’ять років, — мовив принц Валар. — Він мав стати великим королем, найвеличнішим з часів Аегона Дракона.

Він оглядів Дунка холодними блакитними очима.

— За віщо боги забрали його і залишили вас?

Молодий кронпринц мав світло-брунатне волосся свого батька, але у ньому проглядало срібно-золоте пасмо.

«Ви мертві!» — хотів закричати Дунк, — «ви мертві усі троє, чому ви не дасте мені спокою?» Пан Арлан помер від застуди, принц Баелор — від удару, завданого братом під час Дункового суду Седмиці, а син принца, Валар — під час Великої Весняної Пошесті. «Я не винуватий. Ми були в Дорні, ми навіть нічого не знали.»

— Ти божевільний, — сказав йому старий. — Коли ти згубиш себе своєю дурістю, ми не копатимемо тобі могили. У глибоких пісках людина має берегти воду.

— Ідіть геть, пане Дункане, — мовив Валар. — Забирайтеся.

Яйк допоміг йому копати. Малий не мав заступа, тільки руки, і пісок стікав у могилу швидше, ніж той його викидав. Наче копаєш яму просто у морі. «Я маю копати далі» — твердив собі Дунк, хоча спина та плечі вже стогнали від зусиль. — «Я маю поховати його так глибоко, щоб не знайшли піщані собаки. Я маю…»

— …померти? — спитав Великий Роб-дурник зі дна могили.

Лежачи там нерухомим та холодним, з розірваним червоним проваллям у череві, чомусь він уже не здавався таким великим. Дунк зупинився і витріщився на нього.

— А ти ж не мертвий. Ти спиш унизу, в підвалі.

А тоді звернувся до пана Арлана по допомогу.

— Скажіть йому, пане, — попрохав він, — скажіть йому, щоб виліз із могили.

Але над ним уже стояв не пан Арлан з Грошодубу, а пан Беніс Бурощит. Бурий лицар заквохтав своїм сміхом.

— Дунк-бовдунк, — мовив він, — випатраєш когось — він помре повільно, зате напевне. Ще не стрічав людину, яка б вижила, коли в неї тельбухи з черева теліпаються.

В нього на губах спухала червона піна. Беніс обернувся і сплюнув, а білі піски всотали її усю. Позаду нього стояв Мет зі стрілою в оці, плачучи повільними червоними слізьми. Там був і Гак-Байрак з майже навпіл розрубаною головою, зі старим Лимом, червонооким Башем та рештою. Усі вони жували кислолист разом з Бенісом — так спершу подумав Дунк, але потім зрозумів, що це кров стікає в них із ротів. «Мертві» — подумав він, — «усі мертві». Бурий лицар заіржав, як віслюк.

— Еге ж. Берися до справи: тобі ще багато могил копати, бовдунку. Вісім для них, одну для мене, одну для пана Лантуха і останню — для свого лисого хлопчиська.

Заступ випав з Дункових рук.

— Яйку! — заволав він. — Біжи! Тікаймо!

Але піски піддавалися під його ногами. Коли малий спробував видряпатися з ями, її стінки посипалися. Дунк побачив, як над Яйком зімкнулися піски, як вони поховали його крик про допомогу з відчайдушно роззявленого рота. Дунк спробував пробитися до нього, але піски здіймалися навколо, тягнули його до могили, засипали рота, носа, очі…

IX

Щойно настав світанок, пан Беніс узявся навчати вояків ставити стіну щитів. Він вишикував усіх вісьмох плечем до плеча так, щоб щити торкалися один одного, а вістря списів витикалися поміж них, наче довгі й гострі дерев’яні зуби. А тоді Дунк із Яйком сіли верхи і ринули на них.

Маестер відмовився підходити до списів бодай на п’ять кроків і різко став, але Громові було не звикати. Великий бойовий кінь гупав двором, набираючи швидкість і розганяючи курей, які з вереском ляпали крилами. Їхній переляк виявився заразливим. Великий Роб знову першим кинув списа і побіг, лишивши дірку посередині стіни. Замість зімкнутися, решта захисників Стояка приєдналася до втечі. Гром добряче потоптав їхні кинуті щити, перш ніж Дунк його зупинив; кувані копита потрощили плетене гілля на друзки. Поки селяни та курки розбігалися на всі боки, пан Беніс заливисто обкладав їх добірною лайкою. Яйк відчайдушно боровся зі сміхом, але врешті-решт програв ту тяжку битву.

—