Служивий мечник - Джордж Мартін

Оскільки Гаків у війську було троє, накази пана Беніса, куди ставати і що робити, спричинили плутанину.

— Треба дати їм прізвиська по їхніх селах, пане, — запропонував Яйк. — От як «пан Арлан з Грошодубу», ваш колишній хазяїн.

То була б вдала думка… якби ті села мали назви.

— Гаразд, — міркував Яйк далі, — дамо прізвиська залежно від того, що вони вирощують.

Одне село стояло посеред поля бобових, в іншому садили головним чином ячмінь, а третє опікувалося рядками капусти, моркви, цибулі, ріпи та динь. Прозиватися Капустою чи Ріпою ніхто не хотів, тому воякам з останнього села вирішили давати прізвисько Диня. Зрештою серед вояцтва виявилося четверо Ячменів, двоє Динь та двоє Бобів. Обидва брати Гаки були Ячменями, і довелося знову шукати способу їх розрізнити. Молодший брат згадав, як колись малим загубився у лісі в якомусь байраку, і Беніс миттю обізвав його Гак-Байрак. Вояки дуже схвилювалися, отримавши справжні «панські імена» — не рахуючи Великого Роба, який однаково не міг втямити, чи він Біб, а чи Ячмінь.

Коли усі вже мали списи та імена, зі Стояку вийшов, аби їх привітати, пан Явтух. Старий лицар став перед дверима вежі, вдягнений у бехтерця і довгого вовняного вапенрока, що колись був білий, та з роками зжовтів. Спереду та ззаду на ньому вигравав клітчастий лев, вишитий зеленими та золотими клаптиками.

— Хлоп’ята, — мовив він, — усі ви пам’ятаєте Дейка. Червоняста Вдовиця потопила його у мішку. Вона забрала його життя, а тепер вирішила забрати й нашу воду. Клітчасту, яка живить наші ниви. Але ми її не віддамо!

Він здійняв меча над головою.

— За Осгреїв! — дзвінко пролунав його голос. — За Стояк!

— Осгрей! — підхопив його клича Дунк. Слідом заволали Яйк та новоспечені вояки. — Осгрей! Осгрей! За Стояк!

Дунк та Беніс узялися навчати крихітний загін на подвір’ї серед свиней та курей, а пан Явтух спостерігав з балкону. Сем Горбик напхав кілька мішків брудною соломою і зробив їм ворогів. Вояки заходилися борюкатися зі списами, а Беніс тим часом волав на них:

— Коли, повертай, висмикуй! Коли, повертай, висмикуй! Забирай списа назад, хай тобі грець! Він тобі ще знадобиться для наступного ворога. Повільно, Мете — воруши дупою! Якщо не можеш швидше, то краще кидай каміння. Лиме, вкладай вагу в удар. От так молодець! Туди-назад, туди-назад. Відгойдай тих паскуд, туди-назад, туди-назад, порви їм дупу, туди-її-назад!

Коли мішки подерлися на клапті від півтисячі ударів списами, і уся солома висипалася на землю, Дунк одяг броню та узяв дерев’яного меча — перевірити, як хлопці стоятимуть проти трохи рухливішого ворога.

І скоро отримав відповідь: не надто добре. Один тільки Мет спромігся тицьнути списом мимо щита Дунка, і то лише раз. Дунк відвернув один хиткий укол за іншим, відкинув списи убік і насунувся впритул. Якби він тримав сталевого меча, то зарубав би усіх по півдесятка разів.

— Щойно я мину ваші вістря, вам кінець, — попередив він, лупцюючи їх по руках та ногах, аби краще засвоїли.

Мет, Лим та Гак-Байрак принаймні скоро навчилися вчасно відступати. А от Великий Роб просто кинув списа та побіг, і Бенісові довелося його доганяти та зарюмсаного тягти назад. Надвечір усі були побиті до синців, а на мозолястих руках посходили свіжі пухирі від списів. Дунк жодного удару не отримав, але стікав потом, поки Яйк допомагав йому стягати обладунок.

Коли сідало сонце, Дунк повів загін у підвал і примусив усіх помитися — навіть тих, хто вже мився ось тільки минулої зими. Після лазні жінка Сема Горбика роздала миски густого ячмінного крупнику, добре приправленого цибулею та морквою. Вояки були втомлені до смерті, але якщо послухати їх — кожен скоро стане вдвічі грізнішим за лицаря Королегвардії. Війську вже не терпілося показати свою звитягу, а пан Беніс ще й підбурював: патякав про втіхи вояцького життя, головне здобич та жінок. Двоє старих із ним погодилися. Лим після Повстання Чорножара приніс додому ножа та пару добрих чобіт; щоправда, чоботи були йому замалі й тому висіли на стіні для краси. А Баш без упину розказував, яку табірну дівку він знав, коли служив у драконячому війську.

Сем Горбик постелив у льосі вісім солом’яників, і коли усі набили кендюхи, то відразу вляглися спочивати. Беніс затримався рівно настільки, щоб виплюнути Дункові своє презирство до підопічних.

— Пан Лантух мав би гойдати якомога більше селянських дівок, поки ще мав якесь сім’я у старих яйцях. Якби він гарненько засіяв свої лани байстрюками, то зараз ми б, може, мали собі якогось путящого вояка.

— Звичайне собі селянське рушення.

На службі в пана Арлана Дунк передивився такого війська вдосталь.

— Еге ж, — відповів пан Беніс. — Тижнів за два вони б, може, звикли твердо стояти проти таких самих селян. Але проти лицарів?…

Він струснув головою та сплюнув на підлогу.

VII

Колодязь Стояку розташувався у найнижчому підвалі — темній келії зі стінами з землі та каменю. Саме там дружина Сема Горбика вимочувала, відтирала та відбивала одяг, перш ніж нести його на дах висихати. Великі кам’яні ночви служили також і купільницею. Аби зробити собі купіль, треба було натягати води цебром з колодязя, зігріти на вогні у великому чавунному казані, випорожнити казана у ночви, а тоді почати все знову. Казан уміщував чотири цебра, а ночви — три казани. Поки зігрівався третій казан, вода з першого лишалася ледь теплуватою. Пан Беніс казав, що він такий клопіт бачив у могилі, тому ряснів вошами та блохами й смердів, як старий сир.

Дунк хоча б міг звернутися за допомогою до Яйка, коли відчував нагальну потребу помитися — ось як сього вечора. Хлопець тягав воду мовчки й похмуро, а поки вона грілася, не казав ані слова.

— Яйку? — спитав Дунк, поки скипав останній казан. — Що трапилося?

Коли Яйк не відповів, Дунк попрохав:

— Допоможи-но мені з казаном.

Удвох вони перетягли його з вогню до купелі, намагаючись не обляпатися.

— Пане, — раптом спитав малий, — як гадаєте, що хоче зробити пан Явтух?

— Розібрати загату і відбити Вдовициних людей, якщо вони спробують нам завадити.

Він говорив гучно, бо поруч плюскала вода. Білою завісою здіймалася пара, від якої обличчя аж пашіло.

—