Служивий мечник - Джордж Мартін

— Вони билися добрих пів-дня, золотий лев проти клітчастого. Ланістер був озброєний валірійським мечем, з яким не рівнялося пересічне залізо, тож Малий Лев жорстоко потерпав, а щит його був геть пошматований. Наприкінці бою, страждаючи від десятку тяжких ран, зі зламаним клинком у руці, він кинувся на ворога з відчайдушною відвагою. Співці переказують, що король Лансель розрубав його мало не навпіл, але вмираючи, Малий Лев знайшов щілину в обладунку короля під пахвою і загнав туди кинджала. Втративши свого короля, західняки повернули назад. Обшир було врятовано.

Старий лицар попестив понівеченого щита так ніжно, як дитину.

— Еге ж, мосьпане, — проскрипів Беніс, — такі люди нам тут сьогодні б не завадили. Ми з Дунком поглянули на ваш струмок, мосьпане. Сухий, як кістка, і не від посухи, прошу пана.

Старий відклав щита убік.

— Розповідайте.

Він сів на крісло і махнув їм сідати теж. Бурий лицар заходився розповідати, а старий — уважно слухати, розправивши плечі та піднявши підборіддя, весь прямий, наче спис.

В молоді роки пан Явтух Осгрей, напевне, нагадував лицарів із малюнків у романах: високий, сильний, гарний на вроду. Час та горе, звісно, взяли своє, але пан Явтух усе ще не втратив ані міцної прямої постави, ані широких плечей, ані могутніх грудей, а риси обличчя зберіг сильні та різкі, як у старого орла. Коротко стрижене волосся побіліло, як молоко, але густі вуса, що приховували рота, лишилися попелясто-сірими. Брови він мав того самого кольору, очі — сірі, світліші, повні суму.

І суму в них додалося, коли Беніс згадав про загату.

— Цю річку знали як Клітчасту більш як тисячу років, — мовив старий лицар. — Ще хлопчаком я ловив там рибу, і мої сини теж. Алісанна полюбляла плюхатися на мілині у такі спекотні дні, як зараз.

Алісанною звали його дочку, що померла навесні.

— Саме на берегах Клітчастої я вперше поцілував дівчину. То була моя сестра у перших, молодша дочка мого дядька, з Осгреїв Листопадного озера. Нікого з них уже немає на світі, навіть її.

Його вуса знову затремтіли.

— Ми не можемо цього так подарувати, панове добродії. Та жінка не отримає моєї води. Я не віддам їй моєї Клітчастої.

— Гребля міцно збудована, мосьпане, — попередив пан Беніс. — Ми з паном Дунком за годину її не розберемо, навіть якщо лисий малий впряжеться. Знадобляться мотузки, сокири, кайла та з десяток людей. Це тільки для роботи, а ще ж комусь треба буде битися.

Пан Явтух витріщився на щита Малого Лева.

Дунк прочистив горло.

— Мосьпане, тут ще така справа… ми той, натрапили на копачів, ну і…

— Дунку, не надокучай його мосці всякими дурницями, — попередив Беніс. — Ну, повчив я одного тупака чемності, ото і все.

Пан Явтух гостро зиркнув на нього.

— Як саме повчили?

— Та мечем, як іще. Дряпнув трохи щоку, ото і все, мосьпане.

Старий лицар довго дивився на нього.

— Це ви… це ви нерозважливо вчинили, пане мій. Та жінка має павуче серце. Замордувала трьох чоловіків. Усі її брати померли ще в пелюшках. П’ятеро їх було. Чи шестеро, не пригадаю вже. Вони стояли між нею та замком. Не сумнівайтеся, вона батогами здере шкіру з будь-якого хлопа, що їй не догодить. Але щоб ви самі порізали її людину… ні, такої образи вона не подарує. Це вже напевне. Вона вимагатиме вашої крові, як вимагала Лимової.

— Дейкової, мосьпане, — відповів пан Беніс. — Красно прошу вельможного пана пробачити мені, ви його знали, а я ні, та все ж його звали Дейком.

— З вашої ласки, пане, я можу поїхати до Золотогаю та розповісти князеві Рябину про цю загату, — мовив Дунк.

Від Рябина, свого зверхнього володаря, тримали землю і старий лицар, і Червоняста Вдовиця.

— Рябину? Ні, там ви помічі не знайдете. Сестра князя Рябина вийшла заміж за Вендела, брата у перших пана Вимана, тож він є родичем Удовиці. А до того ж він мене недолюблює. Пане Дункане, назавтра ви маєте об’їхати мої села й зібрати усіх повнолітніх чоловіків, що можуть тримати зброю. Я старий, та ще не мертвий. Я покажу тій жінці, що клітчастий лев ще має кігті!

«Аж два» — похмуро подумав Дунк, — «і один з тих кігтів — я».

V

На землі пана Явтуха сяк-так животіли три крихітні села — три невеличкі купки хатин з загородками для овець та свиней. Найбільше могло похвалитися септом з однієї кімнатки під солом’яним дахом, де на стінах вугіллям були нашкрябані грубі подоби ликів Седмиці. Жмуд — зігнутий навпіл старий свинопас, який колись бував у Старограді — кожної седмиці очолював у септі поклоніння. Двічі на рік туди навідувався справжній септон, аби відпустити гріхи в ім’я Матері. Простий люд наче й радів, що його звільняють з лабетів гріха, та прихід септона все одно проклинав, бо його доводилося годувати.

Поява Дунка з Яйком їх теж не надто втішила. Дунка у селах знали — якщо не з імені, то хоча б як нового лицаря на службі пана Явтуха — але жодного разу і кухля води не подали. Чоловіки головним чином робили у полі, тому назустріч їм із хатин повилізали жінки та діти, а ще кілька дідів, що вже не мали сил до праці. Яйк віз корогву Осгреїв — клітчастого зелено-золотого лева навстоячки на білому полі.

— Ми прибули зі Стояка скликати до пана Явтуха його вірних підданих, — повідомив Дунк селянам. — Кожен чоловік від тринадцяти до п’ятдесяти років, здатний тримати зброю, має з’явитися до вежі назавтра вранці.

— Це що, війна? — запитала одна кощава жінка, в якої двоє дітей ховалися за спідницями, а ще одне немовля смоктало груди. — Знову чорний дракон нагодився, абощо?

— Немає тут ніяких драконів, ані чорних, ані червоних, — відповів їй Дунк. — Справу вирішують між собою клітчастий лев та павучиха. Червоняста Вдовиця відвела собі вашу воду.

Жінка кивнула, але зиркнула скоса, коли Яйк зняв бриля і став ним обвіюватися.

— Ти ба, в малого катма волосся. Чи він хворий?

— Він голений, — відповів Яйк, надів бриля, повернув Маестра та рушив геть.

Того дня малий мав кепський настрій. Ще й слова не сказав, відколи вони від'їхали. Дунк торкнувся Грома острогами й швидко нагнав мула.

—