Служивий мечник - Джордж Мартін
— Мертву дочку. А щодо вельможності, то за давніх часів Осгреї, може, й були князями, але зараз пан Явтух — усього лише земельний лицар.
— Я знаю, хто він такий. Хочеш ляща у вухо?
— Ну, — відповів Яйк, — як на мене, краще вже ляща, ніж дружину. Особливо мертву, пане. Казан скипів.
Вони віднесли воду до купелі, й Дунк стягнув сорочку через голову.
— Вдягну до Холоднокопу свою дорнійську сорочку.
Сорочка була з піщаного шовку — найкраще його вбрання, розмальоване гербом із в’язом та падаючою зіркою.
— Якщо ви вдягнете її просто у дорогу, то вона просякне потом, пане, — відповів Яйк. — Краще вдягніть оцю, а я повезу ту, і перед замком ви перевдягнетеся.
— Трохи раніше, ніж перед замком. Ото вони надивляться на дурника, що перевдягається на підйомному мості. До речі, хто сказав, що ти їдеш зі мною?
— Лицареві личить мати при собі зброєносця.
То була правда. Малий добре знався на таких речах — недарма відслужив джурою два роки у Король-Березі. І все ж Дунк не мав охоти вести його просто в пащу небезпеці. Невідомо, як його привітають у Холоднокопі. Якщо та Червоняста Вдовиця справді така небезпечна, як подейкують, то він міг скінчити життя у воронячій клітці на кшталт отих двох при дорозі.
— Ти лишишся тут і допоможеш Бенісові з селянами, — наказав він Яйкові. — А дивитися на мене отак не треба.
Він відкинув штани геть ногою та поліз до паруючої купелі.
— Тепер іди спати, а я помиюся. Ти нікуди не їдеш. Розмову скінчено.
XI
Коли Дунк прокинувся від вранішнього світла на обличчі, Яйк уже встиг кудись зникнути. «Ласка божа, хіба буває десь на світі така спека, ще й просто на світанку?» Він сів і потягнувся, позіхаючи, а тоді зіп’явся на ноги та пошкутильгав до колодязя, де запалив товсту сальну свічку, плюхнув у обличчя холодної води й одягся.
Коли він вийшов на сонячне світло, Грім чекав коло стайні засідланий та загнузданий. Поруч разом із Маестром стояв Яйк.
Нарешті на ногах хлопця з'явилися чоботи. Та й загалом — у гарному жупанчику, помережаному зелено-золотою кліткою, в тісних білих вовняних штанях він виглядав належним лицарським зброєносцем.
— Штани були розірвані між ніг, але жінка Сема Горбика їх зашила, — оголосив малий.
— Це Аддамів одяг, — додав пан Явтух, виводячи власного сірого мерина зі стайні. Стару сіру шовкову кирею, що струменіла з його плечей, прикрашав клітчастий лев. — Жупан трохи залежався у скрині, та загалом ще справний. Лицареві личить мати при собі зброєносця. Тому я вирішив, що Яйкові слід поїхати до Холоднокопу.
«Мене обдурив хлопчик десяти років.» Дунк виразно подивився на Яйка та вимовив самими губами слова «ляща у вухо». Малий вишкірився.
— Для вас, пане Дункане, я теж дещо маю. Підійдіть-но.
Пан Явтух видобув кирею та струснув її у повітрі, аби справити враження.
Одежина була пошита з білої вовни, облямована клітинами зеленого єдвабу та золотої парчі. У таку спеку він найменше бажав накидатися вовняною киреєю, та коли пан Явтух розправив її в нього на плечах, Дунк побачив на обличчі старого справжню гордість і не зміг відмовитися.
— Дякую вам, вельможний пане.
— Вам пасує. Аби ж я міг дати щось більше. — Вуса старого затремтіли. — Я послав Сема Горбика до підвалу пошукати у речах моїх синів, але Едвин та Гарольд мали менший зріст, вужчі груди, та й ноги закороткі. Сумно, але з їхнього одягу вам нічого б не пасувало.
— Киреї досить, мосьпане. Я не осоромлю ваші кольори.
— Жодного сумніву. — Він поплескав свого коня по каркові. — Я б хотів проводити вас трохи, якщо не заперечуєте.
— Анітрохи, мосьпане.
Яйк зійшов схилом першим, ведучи за собою Маестра.
— Чи обов’язково йому вдягати отого вислого бриля? — спитав пан Явтух Дунка. — Вам не здається, що він у ньому має якийсь дурнуватий вигляд?
— Матиме ще дурнуватіший, мосьпане, як голова стане лущитися.
Навіть у цю годину, коли сонце ледве знялося над обрієм, спека стояла страшенна. А пополудні від розпечених сідел на ногах вискакуватимуть пухирі. Святковий одяг покійного хлопця сидів на Яйкові гладенько, мов яєчко; аби ж тільки те яєчко до вечора не зварилося. Дунк хоча б мав у що перевдягтися, бо їхав у старій зеленій сорочці, а у саквах віз гарну дорнійську.
— Поїдемо західним шляхом, — оголосив пан Явтух. — Останніми роками ним майже ніхто не ходить, та він ще й досі найкоротший між Стояком і Холоднокопом.
Стежка провела їх повз тил пагорба, де в могилах поміж рясних кущів ожини спочивали дружина та сини старого лицаря.
— Мої хлопчики так любили збирати тут ягоди. Коли були зовсім маленькі, то прибігали до мене з замурзаними личками та подряпаними рученятами, і я завжди знав, куди це вони бігали.
Він тепло всміхнувся.
— Ваш Яйк нагадує мені мого Аддама. Такий хоробрий був хлопчик, а ще ж зовсім молодий. Аддам намагався захистити пораненого брата Гарольда, коли на них накотила хвиля битви. Йому відрубав сокирою руку разом із плечем якийсь річковий вояк з шістьма жолудями на щиті. — Сумні сірі очі зустрілися з Дунковими. — Ваш старий господар, лицар з Грошодубу… він теж бився у Повстанні Чорножара?
— Так, мосьпане. Ще до того, як узяв мене.
В той час Дункові мало бути три або чотири роки, і він ганяв голий провулками Блошиного Подолу, нагадуючи радше малу тваринку, ніж хлоп’я.
— За червоного дракона чи за чорного?
За червоного чи за чорного? Навіть і зараз питати таке в людей було небезпечно. Від днів Аегона Завойовника за герб дому Таргарієн правив червоний дракон на чорному тлі. Даемон Самозванець обернув кольори на своєму прапорі, як робило багато байстрюків. «Пан Явтух — мій хазяїн» — нагадав собі Дунк, — «і має право питати».
— Він бився у корогві князя Сіноброда, мосьпане.
— Зелені рясиці на золотому тлі — такі собі зеленаві хвильки?
— Напевне, мосьпане. Яйк має знати краще.
Малий знав напам’ять герби доброї половини лицарства Вестеросу.
— О так, за князем