Єретики Дюни - Френк Херберт

Люцілла, схоже, думала так само. Штовхала Дункана, підганяючи вперед. Сама трималася позаду, щоб прикрити його з тилу. Зібрала всі сили для найбільшого можливого опору. У ці моменти вийшли на перший план її найцінніші риси — природжені й здобуті в процесі вишколу. Ніколи не здаватися! Якщо здасися, твоя свідомість перейде в Живі Пам’яті іншої сестри або кане в забуття. Навіть Шванг’ю під кінець спокутувала свої гріхи, повернувшись до затятого опору. Зустріла смерть героїчно, за традиціями Бене Ґессерит, змагаючись до останку. Бурзмалі доповів про це Теґові, а той Люціллі. Тож, збираючи разом свої незліченні внутрішні життя, Люцілла подумала: «Я не можу зробити менше!»

Слідом за Дунканом вона спустилася у плитку болотисту заглибину біля стовбура гігантського пілінгітама, а коли з темряви з’явилися якісь люди й потягли їх униз, ледь не кинулася на них, наче берсеркер. Та тут голос на чакобса прошепотів їй у вухо: «Друзі!» Це на одне серцебиття затримало її реакцію, а тоді вона побачила, що переодягнені приманки продовжують втечу із заглибини. Це сильніше за все інше пояснило їй план, Люцілла зрозуміла, ким є ті люди, що притисли їх зараз до землі, густо напоєної багатим запахом листя. Коли ці люди поперед неї вві­пхнули Дункана в тунель, який вів усередину гігантського дерева, і (далі на чакобса) наказали поспішити, Люцілла збагнула, що її втягнуто в пригоду у відважному, типово Теґовому стилі.

Дункан теж це побачив. При вході в тунель, що нагадував ворота підземного царства, він розпізнав Люціллу за запахом і постукав їй по руці, передавши звістку давньою беззвучною бойовою мовою Атрідів: «Нехай ведуть».

Форма повідомлення застала її зненацька, та за мить вона усвідомила, що гхола, звичайно, знає цей спосіб спілкування.

Не кажучи й слова, люди довкола відібрали в Дункана тяжкий древній лазеростріл і через люк заштовхали втікачів у транспортний засіб, якого вона не розпізнала. У темряві ненадовго зблиснуло червоне світло.

Бурзмалі субголосом промовив до своїх людей:

— Ідуть!

З позицій-приманок виїхало двадцять вісім землеходів і злетіло одинадцять флітер-топтерів. «Оце справжнє відволікання», — подумав Бурзмалі.

Тиск у Люціллиних вухах сповістив її, що люк зачинено. Знову зблиснуло й погасло червоне світло.

Вибухівка розтрощила велике дерево довкруж них. Їхній транспорт — тепер Люцілла розпізнала броньований землехід — різко здійнявся і злетів на силових підвісках та реактивних двигунах. Люцілла могла простежити їхній курс лише за спалахами вогню і викрутасами сузір’їв, які вона час від часу бачила крізь овальні вікна з пласкла. Силове поле, що їх оточувало, робило цей несамовитий рух відчутним тільки для зору. Вони сиділи, ледь погойдуючись у пласталевих кріслах, а тим часом їхня машина стрімко мчала схилом униз. Різко змінюючи курс, кидаючись туди-сюди, вони перетнули позицію Теґа. Жоден із цих диких рухів не передався тілам пасажирів. Був лише танець груп дерев і кущів, деякі з них палали. А тоді зорі.

Під час руху вони злегка зачіпали верхівки лісового руйновища, залишеного Теґовим лазерострілом! Тільки тоді вона посміла сподіватися, що їм вдасться втекти. Зненацька їхня машина затремтіла, політ уповільнився. Зорі за маленькими пласкляними овалами перехилилися і зникли з очей за якоюсь темною перешкодою. Повернулася гравітація, з’явилося тьмяне світло. Люцілла побачила, що Бурзмалі відкриває люк ліворуч від себе.

— Виходьте! — різко наказав він. — Не можна гаяти й миті!

Вони вибралися з люка на вогку землю — Дункан перший, Люцілла за ним. Бурзмалі підштовхнув її у спину, вхопив Дункана за руку й відтяг їх від машини.

— Швидко! Туди!

Крізь високі кущі вони продерлися до вузької брукованої дороги. Зараз Бурзмалі тримав за руки їх обох. Переволік разом через дорогу, а там змусив долілиць розпластатися в канаві. Накинув на них життєсховне покривало, а сам здійняв голову. Озирнувся туди, звідки вони сюди дісталися.

Люцілла зиркнула туди ж, йому через плече, і побачила зоряне світло на засніженому схилі. Відчула, що Дункан біля неї заворушився.

Далеко вгорі по схилу модифікований землехід з реактивними двигунами — їх можна було розгледіти на тлі зірок — здійнявся на червоному плюмажі, вище… вище… вище. Зненацька повернув праворуч.

— Наш? — прошепотів Дункан.

— Так.

— Як же він туди дістався, не показавшись…

— По закинутому водопровідному тунелю, — пошепки відповів Бурзмалі. — Машину запрограмовано на автоматичний рух.

Він далі вдивлявся у далекий червоний плюмаж. Раптом від червоного сліду відкотився гігантський спалах блакитного світла. Відразу ж після світла залунав глухий гуркіт.

— Ах, — видихнув Бурзмалі.

— Вони мали б подумати, що двигун був переобтяжений і перегрівся, — притишеним голосом сказав Дункан.

Бурзмалі кинув здивований погляд на це юне обличчя, примарно-сіре в зоряному світлі.

— Дункан Айдаго був одним із найкращих пілотів на службі Атрідів, — промовила Люцілла.

Це був езотеричний клаптик знання, і він прислужився своїй меті. Бурзмалі негайно побачив, що він не просто опікун двох безпорадних утікачів.

Його підопічні мали здібності, які можна було використати в разі потреби.

Блакитні й червоні іскри розсипалися в небі, де вибухнув модифікований землехід. Не-кораблі обнюхували віддалену кулю гарячих газів. Що вирішили винюхувачі? Блакитні й червоні іскри сипалися вниз і зникали за осяяними зорями випуклостями пагорбів.

Бурзмалі обернувся на звук кроків по дорозі. Дункан вихопив лазеростріл так швидко, що Люцілла насилу перевела подих. Поклала руку йому на плече, та він скинув її. Невже не бачив, що Бурзмалі зустрів прибульця як друга?

— Йдіть зі мною. Швидко, — долинув тихий голос з дороги.

Мовець, рухома пляма темряви, кинувся вниз, повз них, пробився крізь прогалину в кущах уздовж дороги. Темні плями на засніженому схилі за кущовою завісою перетворилися на щонайменше дюжину озброєних постатей. Решта збройного загону, не ховаючись, збігала засніженим схилом до темної лінії дерев.

П’ять мовчазних постатей на відстані сотні кроків одна від одної стали строєм, двоє спереду, троє позаду, а втікачі сховалися між ними — Бурзмалі на чолі, Люцілла відразу за Дунканом. Невдовзі вони дісталися ущелини в темній скелі під кам’яним виступом.

Там чекали, прислухаючись до гуркоту інших модифікованих землеходів у повітрі позаду них.

— Приманки всередині приманок, — прошепотів Бурзмалі. — Ми засипали їх цими приманками з головою. Знають, що мусимо тікати в паніці, якомога швидше. А ми тим часом почекаємо поблизу, у схованці. Тоді підемо повільно… пішки.

— Несподівано, — прошепотіла Люцілла.

— Теґ? — Це Дункан, голосом ледь гучнішим за дихання.

Бурзмалі нахилився до лівого вуха Дункана.

— Думаю, вони його дістали. — У шепоті Бурзмалі був тон глибокої туги.

— А тепер мерщій. Сюди. Вниз, — сказав один із їхніх темних супутників.

Їх, як овець, перегнали крізь вузьку ущелину. Щось поблизу видало скрипучий звук. Чиїсь руки заштовхали їх у закритий перехід. Позаду знову пролунало скрипіння.

— Добре зачиніть двері, — сказав хтось.

Спалахнуло світло.

Дункан і Люцілла озирнулися довкола. Вони були у великій, багато обставленій кімнаті, вочевидь, вирізаній у скелі. Підлогу покривали м’які килими, темно-червоні й золоті, з фігурним узором — повторенням блідо-зелених зубців. На столі біля Бурзмалі, який тихо розмовляв з одним із їхнього супроводу — ясноволосим чоловіком з високим чолом і пронизливими зеленими очима, — лежала купа вбрання.

Люцілла уважно слухала. Слова були зрозумілими, стосувалися розстановки