Принц Ґаллії - Олег Євгенович Авраменко

— Ви знущаєтеся з мене?!

Він встав, не зводячи з Марґарити спантеличеного погляду.

— Помилуйте, кузино! Як я можу…

— А проте ви знущаєтеся. Притому жорстоко, безжалісно.

— Хіба?

— Ви ж хочете мене? Визнайте!

— О, люба Марґарито, — палко прошепотів Філіп, пригортаючи її до себе. — Якщо сам Всевишній не встояв перед Дівою Марією, то де вже мені, грішному. Ти така зваблива, що я…

Вона запечатала його губи довгим і ніжним поцілунком.

— Змія-спокусниця! — сказав він, перевівши дихання. — Твоя сорочка доводить мене до сказу.

— То ти не заперечуєш існування змія-спокусника?

— Тепер я пересвідчився, що вона є.

— Отже, ти любиш мене? — промуркотіла Марґарита.

— Так, люблю.

— Сильно любиш?

— Шалено.

— Мене одну любиш?

— Аж ніяк. Це було б занадто. На тобі одній світ клином не зійшовся.

У відповідь Марґарита вліпила йому дзвінкого ляпаса.

— Та ти просто негідник! Що тобі варто було збрехати?! Ти… ти тупий, самовдоволений нікчема!

Філіп був украй здивований таким вибухом почуттів.

— Що з тобою, Марґарито? — запитав він. — Чому ти…

— Бо я люблю тебе, невдячний! — не витримавши, люто закричала вона. — Тільки тебе! Одного тебе!

„А це схоже на правду!“ — в захваті подумав Філіп і замість відповіді зірвав з неї сорочку.

— Ти ж казав, що вона доводить тебе до сказу, — зауважила Марґарита. Вони були одного зросту, і її швидке дихання обпалювало його лице.

— Від твого чудового тіла я скаженію ще дужче, любонько. — Він схилив голову і грайливо схопив зубами її плече. — Солодка ти моя! Зараз я тебе з’їм.

— З’їси? — млосно всміхнулася вона.

— Ну, якщо не з’їм, то вже напевно зацілую.

— Давай, давай! Цілуй мене, любий, цілуй, коханий…

— І любий, і коханий, — сказав Філіп, підхопивши Марґариту на руки. — Зараз я лусну від гордощів.

Він обережно поклав її на ліжко, а сам заходився скидати з себе вбрання, водночас милуючись досконалим тілом принцеси, яке обіцяло йому чимало захопливих відкриттів на нескінченному шляху пізнання жінок.

— Розпуснику, — мовила Марґарита, дивлячись на нього. — Ти роздягаєшся кокетливо, що та жінка.

— Але врахуй, любонько, — сказав Філіп, вже забираючись на ліжко, — коли поруч жінка, особливо така жінка, як ти, мені важко заснути.

— А я й не вимагаю від тебе такого подвигу, — відповіла вона, всім тілом притиснувшись до нього. — Швидше роби щось зі мною, любий, а то я збожеволію… Я дурна, Господи, я закохалася!

„Ну ти й утнув, Господи!“ — подумав Філіп. — „Вона закохалася…“

Це була остання більш-менш твереза його думка, після чого він цілком поринув у вир солодкої пристрасті…

Лише за півгодини після зустрічі з Філіпом Ґабріель урешті наважився піти далі. За цей час він анітрохи не заспокоївся, навпаки — ще дужче розпалився і геть розтріпав своє волосся та одяг, коли несамовито кидався від стіни до стіни, охоплений найсуперечливішими почуттями.

На поверсі фрейлін було темно, хоч в око стрель, тому Ґабріель видобув з кишені недопалок свічки і запалив її від кресала. Потім перетнув з кінця в кінець довгий коридор і опинився на початку іншого, обабіч якого через кожні сім-вісім кроків вишикувалися в два рівні ряди невеличкі дверцята.

Ґабріель підійшов до п’ятих дверей зліва. Зо хвилю він стояв непорушно, збираючись на рішучості, і вже наважився був постукати, аж раптом розташовані навпроти двері тихо розчинилися, і в коридор вислизнув Симон де Біґор зі свічкою в руці.

— Ґабріелю! — здивовано вигукнув він. — Ти? Оце так сюрприз!

— Ради Бога, тихше! — крізь зуби просичав Ґабріель. — Нащо кричати? Ходімо, швидше!

Він схопив розгубленого Симона за лікоть і силою потяг його за собою.

— Що сталося, друже. Чому…

— Замовч, бовдуре!

Повернувши за ріг, Ґабріель зупинився і лише тоді відпустив Симонову руку.

— Що це з тобою? — розгублено запитав той. — Якого дідька…

— А ти якого дідька? Розкричався, мов на базарній площі. Чого доброго, дівчата ще злякаються і зчинять ґвалт.

Симон гмикнув:

— Так, твоя правда. Але уяви мій подив, коли я побачив тебе… — Раптом очі його округлилися. — Біля дверей Матильди? Ти був у неї?

Ґабріелеві щоки запаленіли.

— Ні, не був, — хрипко відповів він. — Ні в кого я не був.

— А чому ж ти тут?

— Ну… Власне… Просто так, гуляю.

Симон пирхнув:

— Так я тобі й повірив… Але стривай-но! — Він підніс свічку ближче до Ґабріеля й пильно оглянув його з голови до ніг. — Ага! Скуйовджене волосся, розпашіле лице, розтріпаний одяг — мабуть, одягався нашвидкуруч… — Симон похитав головою. — Ні, це неймовірно! Здуріти можна: ти відбив у Філіпа дівчину! Оце здорово! Та він просто лусне зі злості!

— Що за дурниці ти верзеш! Нічого такого не було…

— Так я тобі й повірив, — осміхнувся Симон. — Я ж не дурний, я все помічаю… Ну, і як вона в ліжку, гарна?… Ах так, я ж забув, що це в тебе вперше. Тобі сподобалося?

— Припини! — навіть не вигукнув, а швидше прогарчав Ґабріель.

Симон спантеличено поглянув на нього і знизав плечима.

— Гаразд, воля твоя, — поступився він. — До речі, чому ти так рано йдеш?

— А ти чому?

— Фе! — гидливо скривився Симон. — Мені не пощастило з дівкою. Шльондра клята! Бах-трах,