Принц Ґаллії - Олег Євгенович Авраменко

— Бо це неправильно, несправедливо. Кохання має бути взаємним, а інакше буде біда. Я не хочу, щоб ви страждали через мене, не хочу завдавати вам болю.

— Тоді не треба завдавати мені болю. Зробіть так, щоб я не страждав через вас.

— Але як?

— Дуже просто, покохайте мене… — Ґабріель у відчаї схопився за голову. — Боже, що я верзу!… Даруйте, панно, я не те хотів сказати, зовсім не те. Я лише прошу дати мені шанс. Не відштовхуйте мене, дозвольте мені заслужити ваше кохання. Ось побачите — ви покохаєте мене. Мені потрібен лише час…

— Ні, пане, — рішуче промовила Матильда. — І не сподівайтеся. Вам у мене нічого не світить. Прошу вас, скоріше розлюбіть мене. Поки ще не пізно — розлюбіть. Ви ніколи не доб’єтеся від мене кохання. Це неможливо, марно, безнадійно.

„Що ж, доведеться взяти її силою,“ — заявив дур. — „Вона не хоче визнавати своєї помилки. Її треба примусити.“

„Якщо я зроблю це,“ — застеріг здоровий глузд, — „то втрачу її назавжди.“

Цього разу Ґабріель схильний був прислухатися до голосу розуму.

— Я не розлюблю вас, — сказав він. — Я кохатиму вас завжди.

— Ну, будь ласка, — заблагала Матильда. — Забудьте про мене. Не любіть мене, не треба. Я… я люблю іншого.

— Філіпа? Але ж він не любить вас.

— Ні! — вигукнула Матильда. — Він теж кохає мене. Він сам це сказав.

— Атож, звісно! — з неприхованим сарказмом промовив Ґабріель, підводячись із колін. — Звісно, він любить вас. Він дуже щедрий на любов. Чого-чого, а кохання в нього вистачає на всіх гарненьких жінок.

Матильда прикрила лице руками, немов захищаючись. Плечі її знітились і здригалися від ледве стримуваних ридань.

— Прошу вас, не мучте мене. Мені й без того боляче… Я така нещасна!

Вона рвучко схопилася з крісла і кинулася до розп’яття, що висіло на стіні поруч ліжка.

— Ти вже караєш мене, Господи! Ти не захотів чекати моєї смерті, Ти вирішив покарати мене негайно… Великий мій гріх, Господи, і кара Твоя справедлива.

Ґабріель підбіг до неї, судорожно стискаючи кулаки.

— Замовкніть! — простогнав він. — Не називайте моє кохання карою. Ради всього святого, не кажіть так… Це жорстоко, це безсердечно!

— Ох! — видихнула Матильда. — Пробачте. Я не хотіла образити вас. Я така дурна, я сама не знаю, що кажу… Прошу вас, благаю: забудьте про мене. Я не гідна вашого кохання. Я розпусна, пропаща. Не треба кохати мене.

— Я кохаю вас, Матильдо, — палко відповів Ґабріель. — Хай яка ви є, грішна чи праведна, порядна чи розпусна, я все одно кохатиму вас.

— Ні, це безнадійно! Я ніколи не зможу відповісти на ваші почуття.

— Ви ж зовсім не знаєте мене. Дайте мені шанс, і я заслужу ваше кохання. Не будьте такою категоричною. Прошу вас, подумайте, не кваптеся з відповіддю.

— Тут нічого думати, — вперто похитала головою Матильда. — Моє серце назавжди віддано іншому. Я належатиму лише йому — чи взагалі нікому.

„От бачиш!“ — повчально відгукнувся дур і щосили вдарив Ґабріелеві в голову.

— Ну, ні, безсоромнице! — вигукнув він, хапаючи її в обійми. — Ти належатимеш мені!

Матильда не кричала, не кликала на допомогу. Вона була така налякана, така приголомшена, що навіть не пробувала чинити опір…

Коли на світанку Філіп повернувся від Марґарити, щось спонукало його насамперед зазирнути до кімнати чергового дворянина. Там він з подивом виявив, що полог ліжка відхилений, саме ліжко порожнє, а в невеликому кріслі поруч, похнюпивши голову, нерухомо сидить Ґабріель. Спершу Філіпові здалося, що він спить.

— От чудасія!

Ґабріель здригнувся й підвів голову — виявляється, він не спав.

— Перепрошую, монсеньйоре. Я наказав Маріо та його дівчині забиратися геть.

— Який ти суворий! — з усмішкою промовив Філіп. — А втім, стривай! — Він підійшов ближче, сів на ліжко і пильно вдивився йому в обличчя. — Щось трапилося?

— Ви мали рацію, — з моторошним спокоєм відповів Ґабріель. — Я утнув дурницю.

— Ви посварилися? Матильда прогнала тебе?

— Гірше.

— Гірше?! — Філіп аж підстрибнув. — Що „гірше“? Ну! Відповідай, хай тобі чорт!

— Е… Я… того… проти її волі…

— Матір Божа! Ти зґвалтував її?!

Ґабріель ствердно кивнув. Його очі бездумно блукали по кімнаті.

Філіп обхопив руками голову, потім схопився на ноги, потім, передумавши, сів, відтак знову встав, нервово пройшовся з кутка в куток, повернувся до ліжка і, не роззуваючись, гепнувся на нього.

— А бодай тебе грець побив! — нарешті прорвало його. — Що ж ти накоїв, сучий сину?! Ну, й сюрпризик ти мені підсунув, нічого сказати, гарненький! Ах ти ж… Навіть не знаю, як тебе назвати. Ціле літо дівки наввипередки чіплялися тобі на шию, варто було лише пальцем ворухнути, щоб вони лягли під тебе й самі собі спідниці позадирали… Та ні! Він, бачте, шукав єдину й неповторну, так би мовити, кохання всього свого життя. А коли знайшов… Ну, все, баста! Це мені урок. Надалі я не терпітиму в своєму оточенні не лише педерастів, а й незайманців старших за шістнадцять років — цих шмаркачів, що уникають жінок, забиваючи собі голову романтичною маячнею про чисте та вічне кохання, вночі нишком рукоблудять, а кінчають тим, що стають ґвалтівниками… — Філіп охолов так само раптово, як і вибухнув. — Гаразд. Я слухаю тебе.

Ґабріель розповів йому про все, крім своєї зустрічі з Симоном. Філіп уважно вислухав його, потім, трохи помовчавши, спроквола мовив:

— Так, гарненькі справи!… Ти, до речі, усвідомлюєш можливі наслідки свого вчинку? Адже Матильда не просто фрейліна принцеси — вона її улюблениця, а може, й коханка. І якщо Марґарита вирішить покарати тебе, навряд чи я зможу чимось зарадити. Певна річ, я зроблю все від мене залежне, щоб угамувати її, але вона дуже норовиста дівчина і цілком здатна впертися. Врахуй, я не збираюся через твою безглузду витівку ставити під загрозу такий перспективний шлюбний союз.